Як і всяка розвідка, абвер служив класовим цілям тих, хто його створив. Точніше, абвер часів Канаріса служив фашизмові. А німецький фашизм, за досить влучним визначенням Георгія Димитро-ва, виступав як ударний кулак міжнародної контрреволюції, як головний палій імперіалістичної війни, як призвідник хрестового походу проти Радянського Союзу.
В нескінченно довгому переліку злочинів, скоєних фашизмом, зокрема в списку його чорних діянь по підготовці нападу на СРСР, немає сторінки, яка б не була зв'язана з абвером. Військова розвідка Німеччини брала найактивнішу участь у підготовці плану «Барбаросса». Як відомо, до розробки конкретних планів «бліцкрігу» проти нашої країни верховне головнокомандування фашистської Німеччини приступило в 1940 році, після закінчення французької кампанії. Саме в цей період максимально посилюється шпигунська та диверсійна робота проти Радянського Союзу. Лише за одинадцять місяців 1940 року наші прикордонники затримали близько п'яти тисяч німецьких агентів.
_ Нижче ми повернемось до цього факту, який між іншим свідчить про моральну ницість українських буржуазних націоналістів, нерозривну спорідненість тризуба із свастикою. А тепер простежимо за тим, як енергійно, ініціативно діють абвер і його шеф, яких дехто на Заході силкується зобразити в опозиції до Гітлера.
Вже на початку 1941 року генеральний штаб Німеччини, користуючись шпигунськими матеріалами відомства Канаріса, видає цілком таємний бюлетень «Збройні Сили Радянського Союзу за станом на 1 січня 1941 року». В ньому давалась оцінка матеріальних і людських можливостей нашої країни, а також бойових і моральних якостей Червоної Армії.
Інша справа — точність цих оцінок і компетентність гітлерівських теоретиків. Але то була вже не вина, а біда Канаріса, як і багатьох інших військових діячів фашистської Німеччини, яким запаморочили голову перемоги гітлерівських військ у Європі. В своїй оцінці Радянських Збройних Сил Канаріс не врахував їх високої боєздатності, незліченних ресурсів нашої країни, незламного морального духу армії та народу, готових відстоювати волю й незалежність Батьківщини до повної перемоги. Не врахували фашистські стратеги багатьох інших соціальних і політичних факторів, зв'язаних із суспільним устроєм СРСР.
Всі автори книг про Канаріса, навіть найбільш суперечливих поглядів, сходяться на одному: Канаріс і Гітлер люто ненавиділи більшовизм.
Лють — криве дзеркало. І саме те, що привиділося їм у цьому дзеркалі найуразливішим у нашій дійсності — багатонаціональний склад Радянської держави, — обернулося величезною консолідацією сил. Монолітний сплав ленінської дружби народів став одним із вирішальних факторів нашої перемоги.
Що ж до Канаріса, то він виявився антирадянським лжепророком. Цікаво б знати, чи думалось йому про це, коли за кілька днів до нашої повної перемоги за наказом Гіммлера його повісили у фортеці Флоссенбург на фортепіанній струні?!
Німецький імперіалізм, який завжди рвався на Схід, прагнув використати в агентурних цілях українських буржуазних націоналістів. Декого з своїх найманців він для цього навіть підносив до високих рангів. Павла Скоропадського зробили, наприклад, гетьманом усієї України, нашвидку вручивши йому булаву в Київському цирку, де зібралося кілька десятків українських дідичів та членів так званої партії «хліборобів-власників».
Що то був за «гетьман Української держави», як іменував себе новоявлений володар булави, яскраво розповів тов. Мануїльський в статті «Серед запроданства і зради». Дмитро Захарович написав її саме в розпал гетьманщини, після того як побував у Києві в складі делегації РРФСР у зв'язку з укладенням перемир'я з німецько-гетьманськими представниками. З притаманними йому гостротою зору політичного діяча і талантом публіциста Д. 3. Мануїльський буквально в кількох словах дає вичерпну характеристику каліфу на годину — Скоропадському та його оточенню:
«Українська культура, українська мов'а зазнавали наймерзеннішого обпльовування російських чорносотенців, які стали несподівано для себе «самостійниками». Щоб зрозуміти весь комізм становища, треба уявити собі юрбу старих околоточних, приставів, земських начальників, запеклих, вовкодавів націоналістичного мракобісся на службі у бідної «приреченої неньки». В «державних установах» панували запаморочливі крадіжки, хабарництво, розтягання держави не в цілому, а шматками. Створені за кілька днів багатства пропивалися в кабінетах ресторанів, де дикі верещання п'яних жінок, стогін струнних оркестрів змішувалися з голосами монархічного офіцерства, яке горлало по черзі «Боже, царя храни» і «Ще не вмерла Україна». І це нечуване поєднання «царя» і «України втілив у собі гетьманат».