Микола почав розповідати про культурне життя Москви і Києва, контролюючи кожне слово, щоб не вихопилось його справжнє ставлення до змін, які сталися за двадцять три роки, що відділяли Федорова від радянського сьогодні. Це були факти, правдиві факти. Тільки без коментарів.
З культури непомітно перейшли на економіку. І тут Федоров обережно, але настирливо «потяг» Клинченка за язик.
— Кажуть, ніби економічні успіхи Рад були б значнішими, якби не довелося так багато витрачати на оборону.
— Так, радянські керівники цього не приховують. Я не раз читав про це в доповідях Сталіна.
— Ну, І як це позначилося на стані Червоної Армії? Невже вона справді озброєна так що може позмагати ся з могутністю рейху? Мені, як колишньому російському офіцерові, це дуже цікаво.
Клинченко розвів руками:
— Мені, звичайно, важко сказати, адже я не військовий спеціаліст. Можу судити лише з того, що розповідали мені знайомі командири. За їх словами, збройна міць нарощується безперервно.
І Микола, помітивши на обличчі співрозмовника неприхований інтерес, заглибився у військовий огляд. Виклав усе, чим озброїли його на інструктажі саме для таких «одвертих» розмов. З хвалькуватістю людини, яка полюбляє демонструвати свою обізнаність, Микола викладав загальновідомі речі, щедро розбавляючи їх «цілком таємними» відомостями, розрахованими на дезінформацію.
Федоров аж крутився на стільці від захоплення.
— Та ви просто недооцінюєте свої знання у військових справах. Ваш огляд — цілком кваліфікований. Та якби нас підслухало НКВС — довелося б вам стати до стінки.
— Якби, Сергію Олексійовичу, мене могло підслухати НКВС, — я просто не став би всього цього розповідати. Але тут мені ж нічого не загрожує? Сподіваюсь, ви не агент цієї установи. Скажу більше: подумую, чи не звернутися до німецького командування з проханням вислухати мене. Тепер, коли ви так високо оцінили те, що я розповів вам, моє рішення записати все це й передати вермахтові остаточно зміцніло.
— Сподіваєтесь, добре заплатять?
— В моєму становищі і це б не завадило. Та головне, що не можу роздвоюватися. Хай це не здасться вам гучною фразою: я раб своїх політичних переконань.
— Он які А мені говорили, ніби вас привело на цей бік кордону тільки прагнення зробити гучну кар'єру,
— Ви теж людина інтелігентна і, сподіваюсь, розумієте: кар'єра потрібна мені як широке коло пропаганди моїх поглядів.
— Які ж вони?
— Хіба не ясно?
— А точніше, хто ви: монархіст, націоналіст?
— Націонал-соціаліст.
— Тоді нам по дорозі…
— Ні, якщо масштаби вашої діяльності не виходять за межі цього ресторанчика.
— Не будьте таким категоричним в оцінках, мій молодий друже! Мені, якраз доручено, відкрити вам очі на те, що стоїть за його вивіскою, запропонувати справжню роботу.
— Якого характеру?
— Розвідка…
— Я журналіст…
— Ви будете ним за сумісництвом, у комплексі, так би мовити. Служба в абвері відкриє вам можливість багато їздити, бачити і, звичайно, писати.
— Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!
— Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!
— Що ж я маю робити?
— Насамперед дати згоду.
— Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?
— Ні, підпишіть ще оце.
Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки — абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.
— Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, — сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.
— Що ж, тепер обміняємося документами, — загадково кинув Сергій Олексійович. — Тримайте!
— Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:
— За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.
— Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.
— А тепер поїхали, — сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.
Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.