З багатьох казанків хлебтали гетьманці за кордоном, об'єднавшись там навколо так званого «Союзу українських хліборобів-державників». Дехто навіть заздрив умінню Скоропадського ссати одноразово кількох маток. Начальник військової канцелярії Петлюри в одному з своїх листів, датованих серпнем 1921 року, страшенно обурюється тим, що буржуазна Польща дає гроші не тільки їм, петлюрівцям, а й гетьманцям, хоча останні служать одночасно й розвідці німецькій. «Необхідність такої грошової допомоги, — скаржиться начальник канцелярії, — мотивується тим, що генеральний штаб (панської Польщі — Ю. Р.} через цю організацію буде мати свою негласну розвідку… Помилка згаданих представників польського генштабу… полягає в тому, що ними переоцінено значення цієї групи на Україні, а друга полягає в тому, що ця група разом в тим через своїх представників підтримує зв'язок з німецькими військовими колами».
Мине небагато часу, й жовтоблакитники усіх гатунків самі продемонструють мистецтво бути слугами багатьох панів, агентами кількох розвідок одночасно, в тому числі «двуйки» — 2-го відділу польського генштабу і абверу, дефензиви і гестапо. Всяка служба їм годилась, аби була антирадянською.
Автори цієї книги показують гетьмана Скоропадського за тих часів, коли він був уже схожий на старий фрак, пересипаний нафталіном. І все ж його не викидають, керуючись хазяйською ощадливістю: «а раптом на щось згодиться».
Саме про таке ставлення до гетьманців у фашистському рейху — як до тих, хто втратив уже всякий політичний вплив на радянській землі, але не втратив своєї ненависті до радянського народу, свідчить один цікавий документ. Це — лист-відповідь МЗС Німеччини на запит німецького протектора Чехії та Моравії Нейрата. Датовано документ травнем 1940 року. В ньому, зокрема, говориться: «Міністерство закордонних справ і гестапо перебувають у постійному контакті з гетьманом, який завжди виявляє лояльність до Німеччини. Щоб забезпечити йому і його родині відповідний прибуток, Міністерство закордонних справ сплачує значне утримання в додаток до щомісячного гонорару, призначеного гетьманові покійним президентом фельдмаршалом фон Гінденбургом у 1928 році».
Чому гітлерівські дипломати згадують своє міністерство поруч із гестапо? Яке відношення мав «занафталінений» гетьман до МЗС гітлерівської Німеччини? Відповідь на це запитання давно дала історія. Адже відомо, що нацистські дипломати Ріббентропа винні в страхіттях фашизму й розв'язаної ним війни не менше, ніж генерали Кейтеля. Саме вони, ці дипломати, були авторами всіляких «історичних» расистських та «правових» підстав, які виправдовували фашистську агресію. 3-й (інформаційний) відділ Міністерства закордонних справ, 6-й відділ Головного імперського управління державної безпеки, абвер та інші таємні служби працювали в найтіснішому контакті. В цьому шпигунсько-диверсійному оркестрі й використовувалися для гри на третьорядних інструментах, на дрібних дорученнях гетьман Скоропадський та його недобитки.
Гетьман, демонструючи свою відданість Гітлеру, розробив, між іншим, і таку «модель» України: створити українське королівство під патронатом «Великонімеччини». А один з «державників» І. Вовк пішов ще далі. У 1942 році він на повному серйозі запропонував фюреру звання «головного отамана козачої України».
Серед п'яти тисяч шпигунів, затриманих у той передвоєнний рік (долі окремих з них показані в цій документальній повісті), були і покручі «единой неделимой» з «самостійною соборною», і «чисті», білогвардійці, представники вигаданої шукачами отаманських постів «козачої нації». Та найбільше серед тих п'яти і ще багатьох тисяч агентів, які працювали на абвер, було оунівців. Усіх відтінків: мельниківців, бандерівців та інших жовто-блакитних близнюків. Безперервно ворогуючи між собою за портфелі та субсидії, вони визнавали одну владу, одного господаря, молились одному богові: фашизмові. Він теж віддавав їм перевагу перед іншими своїми агентами, бо за довгі роки служіння німецькій, австрійській, польській і литовській буржуазним розвідкам оунівці вже зналися на конспірації, добре володіли ножем і «тихою смертю» — удавкою, вміли піднести отруту з такою гостинністю, що жертва, приймаючи її, гаряче дякувала.