— А що я казав вам, панове, — резюмував Скоропадський нашу, розмову, — того, хто мав земельку, не так легко збити з пантелику. Хлібороби-власники за мене. Вся біда в голодранцях, у «пролетаріях», а найбільше, якщо хочете, — в інтелігенції. Зрозумійте мене правильно, пане Козаченко. Вам я, звичайно, вірю, хоч скажу одверто, не чекав зустріти в молодій людині, яка прибула з Радянщини, високу освіченість і справжню інтелігентність. Вірю вам. Та хочу попередити: в наші підпільні громади, які ви створите в селах, інтелігенцію не підпускайте й близько. Вона вся на боці більшовиків. Вагалася, дехто ворогував навіть з Радами, а врешті валом повалила до більшовиків. Колись мої управи на місцях немало всипали голодранцям. А все треба було переадресувати інтелігенції: це вона внесла в голови більшовицьку заразу. Та ми ще все виправимо…
Члени почту мовчали. Думали, мабуть, про те ж саме, що й гетьман, але надто одверту форму вислову старшим Скоропадським свого кредо вони явно не схвалювали. Розуміли, що з політикою, яка вже раз зазнала краху, лізти знову на Україну не можна, а нової, більш конструктивної політики немає і не може бути, бо мета лишалася старою.
Ніяковість, викликану висловленими вголос розсудами гетьмана, трохи розвіяв своїм втручанням Федоров.
— Питання тактики в політиці — річ складна, куди складніша, ніж тактика воєнна, яку мені доводилося викладати. Та про це, панове, поговорите без мене. Моя місія чисто воєнна…
Федоров виклав завдання, поставлене Грубером, конкретизувавши його: триста колишніх працівників «Варти» — в школи абверу. Сказано все було з тією ж солдафонською прямолінійністю, з якою гетьман говорив про те, як він канчукуватиме інтелігенцію, коли знову добереться до влади.
— Я можу дати фюрерові для його походу проти більшовиків своїх солдатів. Але робити з моїх підданих найманців іноземних розвідок ніколи не дозволю. Це аморально, розкладає людей. І взагалі говорити на такі теми з особами королівської крові може лише той, хто не набув доброго виховання.
— Ми маємо до гетьмана ще й конфіденціальну справу, — відповів на це Федоров. Якщо його ясновельможність дозволить, ми викладемо її йому без свідків,
— У мене від сина й друзів таємниць немає, — зауважив Скоропадський.
— Зате розвідка не терпить гласності, — настоював мій «колега».
Врешті гетьман, вклонившись своєму почтові, дав йому зрозуміти, що він просить усіх вийти. Данило трохи затримався, видно побоюючись, щоб батько не накоїв дурниць, але старший Скоропадський легким нахилом голови відпустив і його.
Федоров не став втрачати часу. Відразу випустив пазурі:
— Ваша ясновельможність, дозвольте запитати, чому ви, живучи на німецькій землі й багато років користуючись допомогою та гостинністю німецької нації, відмовляєте абверові в тому, що ви з охотою робите для інших розвідок? Тим більше, що абвер і ваша «Варта» мають уже досвід співробітництва.
— Пробачте, пробачте! — заволав Скоропадський. — Ви дозволяєте собі якісь натяки на моє співробітництво з іноземними розвідками.
— Павле Петровичу, — назвав Федоров гетьмана по імені й по батькові, аби підкреслити, що суперечка ведеться на рівних, — я не натякаю, а маю повноваження заявити вам категоричний протест проти вашого співробітництва з ворогами рейху, зокрема з англійцями. Нагадаю вам: ще в липні 1934 року рейхсміністр Розенберг викликав вас і запропонував закрити «Інвестигатор» — щомісячник, який видавали ви в Лондоні, а також припинити всі свої зв'язки з англійцями й діяльність на «Інтелідженс-сервіс». Ви тоді запевнили рейхс-міністра, що його вказівку виконаєте.
— Так все й було…
— Не тягніть мене за язика, Павле Петровичу, й не примушуйте твердити особам королівської крові, що вони, м'яко кажучи, не говорять правди. Пам'ятаєте таке прізвище: Коростовець…
— Чому б ні, це колишній посланик царя в Пекіні, мій особистий друг. Не приховую: ми з ним у Лондоні не раз зустрічалися.
— Каву пили, — насмішкувато кинув Федоров.
— Як ви смієте мене допитувати! — вдарив кулаком по столу гетьман.
— Не допитую, а нагадую, — спокійно заперечив Федоров. — Ну, хоча б такий факт. Ви разом з паном Шеметом і вашим сином Данилом Павловичем мали побачення з англійським генералом Ноксом. На цій зустрічі «за чашкою кави» був присутній і представник генштабу капітан Греєн. А тема розмови дуже нагадувала нашу: генерал докоряв вам, що, дістаючи досить солідну грошову допомогу від англійців, ви зобов'язалися перед японцями навербувати для них, тобто запродати їм, кілька полків з українців, які живуть у Маньчжурії. Скінчилося все відкритим судовим процесом, на якому деякі вельми впливові в Англії особи почали вимагати від вас повернення значних сум, що давали вам на «рух», а ви їх витратили на. особисті потреби, зокрема на подарунки жінкам. Крім того, ви брали гроші з приватних осіб, зобов'язавшись надати їм пільги в майбутній українській державі, главою якої ви збираєтесь стати. На думку ж англійського суду, ви не мали права продавати те, чого не маєте. Одне слово, я згоден не продовжувати цієї розмови, якщо ви зробите для абверу принаймні те, що з такою легкістю робили для наших нинішніх ворогів.