Одного вечора Долл, проходячи повз мене, кинув: «Зайдіть до контори!»
Конторою звалася комірчина, де завжди сидів підставний господар цього закладу — товстий німець з хвацько закрученими (а ля імператор Вільгельм) вусами.
Одержавши наказ Долла, я поспішив до «контори». Тільки-но зайшли ми сюди, як товстун підвівся й мовчки подався геть.
— Сідайте, — наказав рухом Долл і поцікавився: — Не набридло бігати навколо столів?
— Набридло! Коли ви не пускаєте мене на журналістську роботу, якої я просив з самого початку, то по вернули хоча б назад у Грубешув, де ви, маю сміливість сподіватися, були задоволені моєю діяльністю, — відповів я, чекаючи хоч натяку про дальшу свою долю. Та мій шеф відбувся відомою приказкою:
— Терпи, козаче, отаманом будеш!
А потім продовжив:
— Пане Козаченко, наші друзі з Тірпіцуфер вважають, що вам слід було б завітати на Алоїзенштрассе. Ненароком когось звідти зустрінете — буде незручно: живете в Берліні, а до них не зайшли. До того ж старе доручення — підтримувати найтісніші контакти з гетьманською резиденцією, дане вам Грубером, — лишається в силі.
— А коли спитають, які справи прив'язали мене до столиці?
— Не приховуйте, що працюєте кельнером. Члени гетьманської управи, звичайно, тут бувають, для консультування нашої української агентури. Знаючи, що ви вмієте цінувати довір'я своїх начальників — скажу більше (хоча й не дано мені на це права): гетьманці мають деяке відношення до вашої нинішньої ролі.
Наступного дня, в обідню пору, я поспішив до «Вартбурга», сподіваючись зустріти тут старих знайомих. І не помилився.
— Пане Козаченко, — почувся знайомий голос, — ідіть-но сюди, хоч полаю вас. Як же так — живете в Берліні, а до нас не навідуєтеся. Соромно, пане, соромно…
Озирнувшись, я побачив Сергія Шемета в товаристві самого Данила Скоропадського — гетьманового сина і «наслідника престолу».
Молодший Скоропадський привітно посміхнувся мені, докірливо похитав головою, показуючи свою солідарність з Шеметом, і запросив до столу. Лишалося приєднатися до компанії, тим більше, що особа Данила давно вже цікавила мене. Знайомлячись з досьє, що його дав Грубер Федорову під час нашого першого відвідання гетьманської резиденції, я звернув увагу на присутність Данила Скоропадського при всіх майже переговорах, які вів його батько за кордоном. А в тих запитаннях, які він ставив мені при зустрічах на Алоїзенштрассе, явно проступало обличчя розвідника. У мене виникла підозра: Данило Скоропадський не просто скромний інженер відомої німецької радіофірми «Сіменс», за якого він себе видає, а й керівник розвідки гетьманського штабу. Тепер випадала нагода з'ясувати його справжню роль.
Присівши до столу, я пояснив свою появу у «Вартбурзі» палким бажанням зустрітися з старими друзями, сказав, що, на жаль, не міг цього зробити раніше, бо веду тепер життя трудової людини.
— А саме? — поцікавився Шемет.
— Набуваю кваліфікації кельнера.
— В якій академії? — посміхнувся Данило. — Краще б тоді у «Вартбурзі», принаймні прислужували б своїм, українцям.
— Де б не був — служу його ясновельможності гетьманові, — зробив я рішучий крок уперед.
— Може, пан пояснить свою думку? — попросив Скоропадський.
— Охоче, хоч мені й заборонено говорити про це: працюю кельнером на Дессауерштрассе, два.
— А-а-а, — вирвалось у Шемета.
Данило мовчав. Тоді я вирішив показати, ніби мені відомо більше, ніж розповідаю:
— Ви ж знаєте, панове, що офіційно служу і рейху, і гетьманові. Що ж до моїх особистих симпатій, — то я міняю цей перелік місцями: буду виконувати завдання так, щоб насамперед мною була задоволена його ясновельможність. Коли, звичайно, від гетьмана будуть якісь окремі доручення. По них, власне, і прийшов.
— Завітали за дорученням розвідки чи контррозвідки? — уїдливо кинув Данило Скоропадський і пильно подивився мені у вічі.
Спокійно витримавши його погляд, я пішов «ва банк»:
— Ви так само співробітничаєте з абвером, як і я. Отже, про все, що цікавить і перший і третій відділи там, могли б спитати прямо вас, без моєї участі. Ваша підозра просто безпідставна, А втім, коли ви мені не довіряєте…
Удавши ніби дуже образився, я встав, Але Данило м'яко торкнувся моєї руки:
— Пробачайте, раз у раз мені влаштовують перевір ки, розставляють пастки, наче не розуміють, що фюрер — єдина сила в Європі, на яку ми можемо впевнено спертися тепер у боротьбі з більшовизмом. Ще раз про бачайте. В мене сьогодні поганий настрій. Умовимося за цим столом про справи не говорити. На каву запрошую вас до себе…