За півгодини ми були на віллі гетьмана. Данило наказав подати каву до кабінету на другому поверсі. Шемет узяв свою чашку й кудись зник. Мабуть, пішов до себе, щоб дати нам можливість розмовляти наодинці. Молодший Скоропадський, відкинувшись на спинку глибокого фотелю, заговорив:
— Ваша правда, пане Козаченко, ми з вами міцно зв'язані одною ниткою — службою рейхові та нашій національній справі. Можливо, я знаю більше, ви менше, але то вже справа нашого становища в суспільстві і, коли можна так сказати в даному разі, компетенції кожного з нас. Одверто кажучи, його ясновельможність і я чекали на ваш прихід, щоб розширити завдання, яке дав вам абвер. Коли весь цей задум починав перетворюватися в життя, було домовлено, що пароплави, які підуть в українські порти, матимуть у складі своїх екіпажів і по одній особі, призначеній мною. Та виторгувати вас у абверу не пощастило. Отже, будете єдиним у двох особах. Вам ще цього не сказали?
— Ні!
— Тоді я щиро вірю, що ви прийшли з власної ініціативи, із справжньої відданості гетьманові. І ще раз пробачте мою нічим не виправдану підозрілість.
— Будемо вважати, що це пильність, — сказав я примирливо.
— Ні, — заперечив Данило, — пильність — риса для розвідника обов'язкова, а зайва підозрілість заважає, його контактам з потрібними людьми. До того ж, у розвідці без риску не обійтись.
— О-о-о, Даниле Павловичу, ви міркуєте, як професійний розвідник!
Комплімент цей, треба сказати, вирвався в мене цілком несподівано, і я з деякою тривогою вдивлявся в обличчя свого співрозмовника: як він реагуватиме на нього? Ч «не почне прикидатися святою невинністю, як Павло Скоропадський, коли Федоров нагадав йому, що його ясновельможість має служити розвідці Птлера так само віддано, як служив англійській. Та чи то пиха Данилова ще не набрала батькових висот, чи то він реальніше оцінював обстановку, — в усякому разі не образився.
— Що вдієш, гетьманська управа нечисленна, доводиться самому займатись і розвідкою.
— Які ж відомості я маю зібрати для вас у портах України? — повернув я розмову в старе русло.
— Будемо говорити про Одесу. Пароплав «Метью», на якому ви будете другим стюардом, зробить свій перший рейс з Болгарії до Одеси. Другий пароплав «Аїльбек» весь час курсуватиме між Гентом і Ленінградом. Безпосередньо в Ленінграді у гетьмана тепер інтересів немає, та якщо вам випаде ходити колись і на «Аїльбеку», я для вас завдання знайду: ну, хоча б підтримувати близький радіозв'язок з одним пунктом на Україні.
— А що, організована мною в Києві група має вже радіостанцію? — поцікавився я, вдаючи людину, яка почула раптом радісну новину.
— Німці ще ніяк не дають нам встановити зв'язок з цією групою. Кажуть, що тепер небезпечно. Зв'язок підтримується дипломатичною поштою, через київське консульство. І то, власне кажучи, надходять лише донесення від самого консула.
«Ще б пак, подумалося мені, чудес не буває. Вигадали вам гітлерівці групу в Києві, а ви чекаєте вістей від привидів».
— З ким же тоді я міг би підтримувати радіозв'язок з борту «Аїльбека?»
— Ми думаємо заслати в кілька пунктів випускників, дібраних нами в розвідшколи. Вони матимуть рації моєї власної конструкції.
— Дуже радий буду, коли ви влаштуєте мене на «Аїльбек».
— Справді будете раді: то університет для розвідника.
Я відчував себе того вечора геологом, який несподівано натрапив на багатющі золоті розсипи. Хотілося тут же покопатися в них — задати гетьманчукові безліч запитань. Та довелося наступити на горло власній пісні. Не можна було забувати, що маю справу з досвідченим розвідником. Одне необережне слово могло розвіяти ту нетривку атмосферу довір'я, яка встановилася між нами. Та й боявся я. Боявся того самого, що й мій співрозмовник: чи не контррозвідка абверу устами Долла послала мене до Скоропадського, щоб дав мені атестат цію перед новим завданням. Одне слово, я вирішив: на сьогодні досить.
— Даниле Павловичу, бачу — ви стомлені, дозвольте зайти по інструкції завтра, в перший-ліпший час, коли призначите. Маю дводенную відпустку.
— Ви, пане Козаченко, наче чужі думки вгадуєте. Приходьте прямо сюди на обід. Поговоримо не поспішаючи.
Щоб почувати себе завтра впевненіше, а водночас застрахуватися від обвинувачення, що веду подвійну гру, я вирішив просто з гетьманської резиденції піти на Дессауерштрассе. Долл сидів уже тут, на своєму звичайному місці, як завжди, патякаючи щось російською мовою. Шеф вислухав мою доповідь. Розмову з Данилом я передав майже слово в слово. І поскаржився: