— З ким я маю підтримувати зв'язок на кораблі, а в разі потреби — порадитися?
— Ні з ким! Це абсолютно виключено. І, не тягни мене за язик: я не Данило Скоропадський. Всю здобуту інформацію привезеш сюди. Застерігаю: незважаючи на фільтрацію, проведену гестапо, у складі екіпажу можуть бути агенти англійської чи інших секретних служб. Отже — стережись одвертості, ховай папери, цю карту. Стеж за кожним своїм кроком. Ну, а третій відділ наглядатиме за вами всіма…
— Посилаєте мало не на смерть. Бо ж досить комусь із радянських знайомих зустріти мене в Одесі і я, вважайте, стою перед судом, як зрадник Батьківщини, а ви мене ще й залякуєте третім відділом!
— Не турбуйся, поїдеш до більшовиків як іноземний моряк. Ось твій паспорт.
Він подав мені морехідний документ. В ньому значилося, що Олександр Легнич, словак за національністю, народжений у місті Кошиця Братіславської округи, є другим стюардом на пароплаві «Метью», який належить англійській судновласницькій компанії.
Наступного дня, о полудні, як домовились, я відвідав Данила Скоропадського. Він був похмурий і чимось пригнічений. «Чи не попало тобі за надмірну відвертість учора зі мною?» — подумав я. Та справа, виявилося, не в тому. Про вчорашнє мій співрозмовник не згадав жодним словом. Що ж тоді пригнічувало Данила Павловича? Поки я гадав, він, намагаючись приховати своє роздратування і в той же час обережно апелюючи до моїх національних почуттів, говорив:
— Держави, як і окремі люди, — егоцентричні. Насамперед думають про себе, а потім уже про союзників, особливо таких, як ми з вами, пане Козаченко. Адже немає в нас ні армії, ні території. Зрозумійте мене правильно. Інтереси Німеччини, звичайно, на першому плані. Фюрер працює І на визволення України. Хотілося б тільки від наших союзників трохи, більше такту й розуміння: чим сильнішими будемо ми, тим більшою буде й їхня міць. А наше прагнення до цього не завжди правильно розуміють. Ви людина своя, і я можу бути з вами одвертим.
— Смію запевнити, що служу насамперед Україні, а потім уже рейхові, — повторив я вчорашнє запевнення.
— Вірю вам. Так от намагався сьогодні зранку погодити у відповідних інстанціях завдання вам від гетьманської управи. Попросив дати вказівку київському консулу вислати когось із членів створеної вами в Києві групи до Одеси для звіту на інструктажу. Відмовили. Маєте, мовляв, багато розвідувальної роботи. Можна ж, кажу, перекласти її на іншого члена екіпажу, а пан Козаченко хай уже виконує наше доручення. У відповідь — ні! Ні! Ні! Ми, наші люди, внесли найбільший вклад у справу з фрахтуванням цих пароплавів, а що вийшло? Від «Аїльбека» нас відшили зовсім. Хоч саме він найкраще устаткований. Там і потужна радіостанція. для підслуховування, й автоматичний фотоапарат під кормовим флагом, і семеро досвідчених розвідників в екіпажі. Один тільки Мерк чого вартий! А Мюллер молодший! Для «Метью» ж пожаліли навіть ще одну людину. Данило брудно вилаявся і тут же схаменувся:
— Нічого не вдієш: богові — богове, кесарю — кесареве. Інтереси Німеччини важливіші!
Скоропадський, за звичкою, пронизливо дивився мені у вічі, трохи схиливши голову набік, дуже схожий у такому положенні на крука. Вдивлявся в мене і, очевидно, думав: «Доповість про нашу розмову, чи ні? А Коли доповість, то з якими наголосами?»
Як і вчора, я думав те саме про нього: «Ще раз перевіряє, чи прорвалося нестримне бажання гетьманувати не номінально, а насправді?!»
І я вирішив ризикнути: нічого Доллу не доповідати. Зрештою, ремствування молодшого Скоропадського не виходили за межі скарги вірного лакузи на те, що пан не дуже помічає його старання. Та в разі потреби я міг би тлумачити це як вияв невдоволення, що дало б мені якусь зброю проти Данила.
— Так що ж маю тепер зробити для його ясновельможності в Одесі? — спитав я спокійно, наче й не помітивши душевної бурі гетьманича.
— Дам вам кілька номерів нашого журналу, трохи листівок. Подбайте про їх розповсюдження. Поговоріть з тими, кому повірите. Роз'яснюйте, що єдина сила, спроможна тепер визволити Європу від більшовицького панування, — Гітлер. Закликайте в разі війни з Радами, — а вона неминуча, — ставати на бік фюрера й гетьмана. Домовтеся з надійними людьми про майбутні зустрічі. Може, пізніше вам пощастить створити з них підпільну громаду.
Через два дні ми з Доллом і Федоровим, терміново викликаним до Берліна, виїхали в Болгарію. Дорогою вони мені багато розповідали про свою місію. Керівництво всіма білокозачими організаціями в Західній Європі і на Балканах покладено на абверштелле Прага. Долл з Федоровим за дорученням керівника празького центру абверу — Грубера їдуть інструктувати балканських козачих отаманів. З місцевих білоемігрантів вони мають створити розвідувально-диверсійні загони й морем перекинути їх на радянське узбережжя.