На світанку транспортний літак абверу з авіазагону майора Гартенфельда, створеного спеціально для обслуговування «штабу Валлі» і закидання агентури в радянський тил, приземлився на вигоні край села. Від солдатів невеликої аеродромної команди, що обслуговувала льотний майданчик, Клинченко і Войцехівський дізналися, що село зветься Мала Виска й розташоване за п'ятдесят кілометрів на північний схід від Кіровограда. А де міститься військова частина з номером польової пошти 00723 «Б», вони не знають. Відомо їм тільки, що на протилежній околиці села розташований якийсь штаб. Охороняється він фельджандармами й наближатися до того району у військовій формі стороннім забороняється, щоб не демаскувати його.
— Ми там ніколи не буваємо, — вів далі один з солдатів, якого Клинченко почастував сигаретою, — але звідти майже завжди за пасажирами літаків, які тут сідають, приходять авто. Може, приїдуть і за вами…
Вже з цього Микола зрозумів, що після довгої відсутності потрапив «додому».
І справді, незабаром за ними приїхав ад'ютант Візера. Ще дорогою він розповів, що дзвонив Бізанц і полковник Візер дав згоду на представлення лейтенанта Козаченка до нагородження Залізним хрестом, що їх організація зветься вже не абверштелле Краків, а абвергрупа-103. Її завдання — вести розвідку й контррозвідку для 1-ї танкової групи, яка є головною ударною силою групи армій «Зюйд» («Південь»),
Про все це Клинченко знав уже від Бізанца та Оберлендера і навіть встиг передати Центрові. Та базікання ад'ютанта все ж являло інтерес: в абверштелле Краків цей офіцер мав прізвисько «Лакмусовий папірець», бо завжди точно відбивав настрої Візера, його ставлення до підлеглих. І це давало Клинченкові підстави зробити висновок, що ним у штабі абвергрупи-103 задоволені.
Дійсно, прийом у Візера, а особливо у Долла, перевершив усі сподівання. Полковник повідомив, що призначає його консультантом розвідшколи. Жоден з підготовлених агентів не може бути посланий у радянський тил без попередньої розмови з лейтенантом Козаченком.
— Бо ви, пане Козаченко, найкраще серед нас знає те і довоєнну і нинішню обстановку в тилу противника.
Микола намагався довести, що таке твердження — перебільшення, що гер полковник чи майор Долл поінформовані, звичайно, краще за нього, мають куди більший досвід розвідки й так далі. Та Візер не дав йому навіть договорити:
— Поінформованість, хай найдокладніша, — ніщо порівняно з практикою. Одне слово, як кажуть на Сході, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Дуже вдячний вам за добір людей у «Ролланді». Всі вони вже тут, призначені в школу інструкторами радіо та підривної справи й фізичної підготовки. Войцехівському присвоєно звання унтер-офіцера, старшого інструктора радіонавчання. Це нагорода за те, що супроводжував вас до Києва. Ви не помилилися в ньому?
— Що ви, гер полковник, найвідданіша нашій справі людина!
— Ну, тоді хай щастить вам на новій посаді!
Радянський розвідник і сам побажав собі того ж.
Посада його цілком влаштовувала. З цього спостережного пункту він зможе бачити кожного, кого абвергрупа-103 перекидатиме по той бік фронту, знатиме, з якою метою. А часті зустрічі з Доллом, який ставився до нього довірливо й доброзичливо, відкривали можливість бути в курсі внутрішнього життя штабу групи.
Війна порушила старі канали зв'язку. Єдиним і надійним лишалася «власна» радіостанція. Точніше — єдиним, бо надійність була відносна. І тому, що станцію могли з часом запеленгувати, і тому, що тримати її в хаті, де оселився розвідник, було небезпечно.
Що робити? Про це Клинченко з Корнієм довго роздумували, а виходу не знаходили. Та вдома, кажуть, і стіни допомагають. Як би там не було, а на рідній землі, хай окупованій ворогом, він почував себе більш впевнено, ніж на чужій. Хоч пішли вже серед німців чутки про появу партизанів і Візер видав наказ, у якому заборонялося ходити за межі села по одному і без зброї, — Микола у вільний час робив довгі прогулянки. Найчастіше ходив у сусіднє село, де тримали агентуру, призначену для перекидання в радянський тил. Під час однієї з таких прогулянок він відхилився трохи вбік від звичайних своїх маршрутів і на висоті, що здіймалася над степом, надибав напівзруйнований бліндаж і окопи. Можливо, це був останній рубіж оборони якогось підрозділу радянських військ у цьому районі. Вхід до бліндажа засипаний землею, завалений уламками дерева. Трохи попрацювавши знайденою тут саперною лопаткою, Клинченко пробрався всередину. Друге приміщення виявилося неушкодженим. Навіть нари збереглися. Про кращий притулок для радіостанції і мріяти не можна було. Побоюючись підірватися на міні, сюди не ходили ні німці, ні місцеві жителі.