— Так ти москвич, виходить, Павло Астров. Слово честі: листа обов'язково напишу. Якщо живий лишуся, звичайно. А помиратиму — комусь іншому передам, знову ж таки, якщо трапиться хтось під рукою. Тільки Впевнений, що ти і сам ще з фашистами поквитаєшся, додому повернешся. Героєм. Хіба мало шляхів до под вигу? Особливо на війні!
Павло гірко усміхнувся:
— Для цього ще колючий дріт подолати треба. А як? Скільки сидимо тут з хлопцями, стільки й мізкуємо над цим. Втекти з табору не так уже й важко. Та де переховатися? Тікають лише ті, кому пощастило встановити зв'язки з партійним чи комсомольським підпіллям. Не підкажеш, Миколо, адреси? Є тут, кажуть, багато та ких, які переховують втікачів. До тебе не набиваюся: нас разом бачили… Але допоможи. Зброєю теж, якщо можеш. У нас тут план один є: перебити охорону, захопити якесь судно і податися до своїх на Тамань. Пів-шляху б пройти. А там можна зустріти кораблі Азовської флотилії й стати під їх захист.
— Від цього варіанта треба відмовитися, Павле.
— Чому? — насторожився Астроц.
— Тому, що на Тамані наших уже немає. Кораблі Азовської флотилії, пробившись раптовим ударом через Керченську протоку, вирвалися в Чорне море.
— А ти звідки все це знаєш?
— З німецьких таємних документів.
— Через підпілля?
— Ні, особисто.
— Хто ж ти такий?
— Людина, яка хоче допомогти тобі, підказати інший, крім утечі, рятівничий шлях. Та хочу остаточно переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, як ти сюди потрапив. Ким до війни був.
— А де гарантія, що ти не скористаєшся з цього на біду мені?
— Логічне мислення — не найсильніша твоя якість, Астров! Тільки що розказував про підготовку до втечі, а тепер боїшся свою біографію розповісти. Гарантій вимагаєш…
— Он який ти спритний, все вивідав… Хай буде, як вимагаєш. Втративши голову, по чубові не плачуть. Тільки не думай, що боюся продажних шкур. Дурість йробив: розповів тобі, зрештою, малознайомій людині, таємницю. Повірив чомусь, а чому — сам не знаю. Тільки ж деталі тобі невідомі. Ну візьмуть мене, на шматочки поріжуть, а я ж товаришів не видам. Отже, якби і зрадив ти мене, «улов» був би невеликий: життя одного полоненого матроса.
— А матрос той філософ, — засміявся Микола. — От що, друже, досить сумнівів, роздумів, відхилень. Часу мало, розповідай про себе.
— Слухати — недовго. Не встиг, на жаль, ще нічого зробити. Жодного фашиста навіть не знищив. Скінчив у сороковому школу. Мріяв про море. За путівкою московського міськкому комсомолу вступив до Вищого військово-морського училища в Севастополі. Провчився рік. Війна! Направили мене в складі курсантської команди на поповнення Азовської флотилії. Йшли ми на звичайному буксирі. В Чорному морі нас торпедував ворожий есмінець. Вибухом викинуло в море. Намагався відплисти якнайдалі від місця пригоди. Та катери з есмінця ганялися за кожним, хто потрапив у їх поле зору. Так я опинився в полоні. От і вся моя куца біографія. Давай тепер про себе. Хто ти? Чому так хочеться тобі мене звідси визволити? Для чого?
— Я говорю з тобою від імені Батьківщини. Представляю її тут, як ти розумієш, без дипломатичного паспорта…
— Невже прикриваєшся цією робою?
— Ні, є в мене і мундир лейтенанта німецької армії. Маю і документи до мундира.
— Розвідник, виходить.
— Так.
— А для мене яку роль намічаєш?
— Будеш одним з моїх помічників. Працюватимеш у німецькій військовій розвідці, а робитимеш те, що я накажу.
— А чи не вважатимуть мене на радянській стороні зрадником?
— Навпаки, твоє рішення схвалять. Згодом я дам тобі можливість переконатися в цьому.
— Тоді наказуйте, — перейшов Астров на «ви» і навіть виструнчився перед Клинченком.
Вони домовилися: сьогодні вночі Павла викличуть до комендатури, звідти перевезуть до штабу абвер-групи. В розмові з майором Альбрехтом Астров повинен сказати правду про своє минуле, бо воно може бути відоме абверівцям з обставин, за яких він потрапив у полон. Спитає майор, безумовно, що примусило його погодитися стати агентом німецької розвідки. На це треба відповідати так:
«Той докер у порту довів мені, що німецька армія — непереможна. Війну Ради програли. Лишається одне — служити переможцям. І з голоду теж умирати не хочеться. Якщо добре годуватимуть, я згоден виконати перший-ліпший наказ німецького командування. Тільки досвіду в розвідці не маю. Повчитися б…»
— Зі мною ти зустрінешся обов'язково, — пообіцяв Микола. — Всі, кого перекидають через лінію фронту, дістають в мене консультацію. На всяк випадок запамятай: в Астрахані (а доручення тобі дадуть саме туди) з'явишся до обласного управління НКВС. Докладно, до найменших подробиць доповідатимеш, за чим тебе німці прислали. Там скажуть, що робити далі.