— Скільки ти думаєш створити тих ескадронів?
— Буде їх не так багато. Але ми оголосимо їх національним калмицьким кавалерійським корпусом…
— Отже, ти станеш генералом, Отто! Сердечно поздоровляю!
— Не поспішай! До цього далеко. Корпус поки що умовний. І призначений він для внутрішніх потреб. Якщо бути вже відвертим до кінця, мені доведеться займатися не боями, не стільки навіть розвідкою, скільки контррозвідкою і каральними функціями. Проклята країна! Аж кишить силами опору! Наші хочуть взяти Сталінград, пробитися на Кавказ і далі — на кордони з Туреччиною та Іраном, щоб відрізати більшовикам усі зносини із зовнішнім світом. На цих довгих комунікаціях знаєш скільки потрібно сил для боротьби з партизанами, підпіллям, радянською розвідкою! Ніяке СД, гестапо і фельд-жандармерія не впораються. На допомогу їм і створюються зондеркоманди та каральні частини. Загонимо все населення в табори і профільтруємо, — остаточно розійшовся зондерфюрер…
— А що ти думаєш робити з новим агентом?
— Я зашлю його до Астрахані. Хай там сидить. А на допомогу йому дам зв'язкового, який курсуватиме туди-сюди. Ще одного він там собі завербує. Якщо агент справді здібний — не варто його весь час ганяти через лінію фронту. Ще десь завалиться.
— Чудова ідея, Отто. Знайти тепер порядну агентуру не так легко. Скільки я корзин вугілля в порту поперетягав, поки завербував його…
— Тебе примусили тягати вугілля? Ні, що не кажи, а він таки сучий син і нездара, цей Альбрехт. Не вміє ні оцінити людину, ні підібрати їй роботу за здібностями. Слухай, Миколо, переходь до мене ад'ютантом!
Клинченко розсміявся.
— У вас буде кавалерійський корпус, а я ж не вмію і верхи їздити. Канцелярист з мене теж нікудишній. Скажи, Отто, чому це мене всі в ад'ютанти сватають? Бізанц, ти…
— Невже думаєш, що я тебе примушу в папірцях копирсатися? Будеш моїм радником, моєю правою рукою. А кінчиться війна — зроблю з тебе зойсанга. Дам маєток, відкриєш великий кінський завод і заживеш тут під моїм крильцем, наче в раю…
— Привабливо! А як же з моєю мрією про журналістську кар'єру?
— Чорт з тобою! Не хочеш стати власником заводу — будеш тут головним видавцем: німецьку газету видаватимеш…
— Ще є час, Отто, подумаю.
Два дні гостював Клинченко в зондерфюрера. Ознайомився з його найближчим оточенням, з вербувальними пунктами, де вже почався набір у «національний калмицький корпус». Проглянув кілька особових справ завербованих. І відразу побачив бандитське обличчя нового формування. Першим, наприклад, записався якийсь С. Н. Саксуков. його анкетні дані: служба в каральних органах Денікіна, потім Врангеля, участь в найреакційніших терористських організаціях білогвардійців у Туреччині та Болгарії… Доброволець вермахту з перших днів нападу на Радянський Союз — ось той «багаж», який приніс із собою на вербувальний пункт Саксуков. Розмашистий напис «зарахувати» свідчив, що фашист біляка побачив здалека.
Другою в стопці папок лежала особова справа Дови Шармаджинова. Проти запитання: «Хто ваші батьки?» було написано чітко й жирно: «Син зойсанга». Клинченко уявив собі обличчя молодого князька, який, може, вперше у житті з таким тріумфом написав свій титул, сподіваючись, що одне вже це слово відкриє йому всі шляхи в омріяне минуле, де так добре й легко жилося багатьом династіям Шармаджинових.
Траплялися серед навербованих найрізноманітніші карні «спеціальності». І чомусь особливо багато конокрадів.
— Кавалеристів матимете, гер зондерфюрер, добірних, — не втримався від кольки Микола, показуючи Доллу кілька анкет конокрадів.
— От і добре, — відповів майбутній командир корпусу, прийнявши це за веселий жарт. — Втратить коня — здобуде нового.
Перед своїм від'їздом Клинченко під приводом останніх інструкцій і напучень побачився з Астровим. Доручив на словах передати зміст шифровки Канаріса та інших новин, почутих від зондерфюрера.