Та відразу продатися не наважувався. Знав бо, що серед російських емігрантів панують різні настрої. Одні, як і він сам, ладні хоч сьогодні з німцями на Москву. Інші не від того, щоб Ради знесилились в боротьбі з фашизмом, і тоді можна буде досягти цілей, яких білі армії не змогли вибороти в громадянській війні. А от колишній однополчанин Андреика, вислухавши його плани служити під прапором із свастикою, обурливо сплюнув, одвернувся й перестав вітатися при зустрічах.
На Карпа Андреика це враження не справило. Став лиш обережнішим.
Не помилився тільки в одному: при новій ситуації таких, як він, ще шукатимуть.
Запрошення надійшло через давнього сусіда по нічліжках Іуду Максимовича Філіппова. За довгий час їх розлуки колишній сутенер і дрібний торговець наркотиками у підворіттях Бомбея вибився у бізнесмени: постачав сіно уланському полку, дислокованому на Волині.
Полку не стало. Філіппов оселився в Грубешові. Приліпився у співвласники ресторану, на вивісці якого стояло німецьке прізвище.
— Живу на всю губу, — хвалився ресторатор.
А щоб старий друг міг у цьому переконатися, його запросили в гості.
Запрошення було прийняте. Незабаром і зустрілися. Хильнули по чарці, ковтнули по другій, проголосили тост за дружбу й одвертість. Філіппов сказав гостеві:
— Не подумай, що через грошові справи нехтую громадськими обов'язками. Я представляю в Грубешові Загальнокозачий союз. Тепер у ньому об'єднані всі козачі емігрантські організації. Центр — у Празі. На чолі союзу — генерал Попов. Чекаємо свого часу: на Москву! Кажуть, уже недовго.
Обличчя Андрейка спохмурніло, взялося червоними плямами. Випивши одним духом великий келих горілки, що стояв перед ним, він не сказав, а скоріше вигукнув:
— А я не можу чекати! Не можу і не хочу! Годі! Мені потрібна робота. Така, щоб гроші були. Багато! Розумієш? Парабола мого життя пішла вже вниз, а я ще й не жив, як хотілося. Кращі роки прожебрачив, провів у нічліжних ямах. Не можу більше, не хочу!
— Припини істерику, не верещи, — тихо й лагідно, наче дитину, заспокоював Карпа Філіппов. Правду кажучи, жаль тебе. Хочу допомогти як старому другові. Тільки домовимось: не погодишся на те, що запропоную, — мовчи, ані пари з уст. Натякнути можу навіть зараз. Ти коли-небудь чув про абвер?
— Чув! І зрозумів тебе! Це якраз те, чого мені треба. Дай руку, козаче!
Сімнадцятого серпня тисяча дев'ятсот сорокового року Андрейко тремтячими руками перелічив принесені Філіпповим гроші. Написав розписку. Вперше за останні двадцять років в його кишені шелестіли крупні банкноти. На них можна було, здавалось йому, купити все, до чого звик колись і чого так довго не вистачало: смачний харч, вино, добротний одяг, жіночу ласку.
Тої ж ночі вони вирушили на схід.
Доки Філіппов з Андрейком на селянській фурї, вбрані як звичайнісінькі селяни, їдуть до радянського кордону, ми розповімо ще одну біографію.
Михайлові Голіцину в рік великих соціальних змін в історії Росії минуло шістнадцять. Саме тоді почув він од батька — Георгія Голіцина:
— Мені й Керенський кісткою в горлянці, а червоних я просто не винесу. Збираймося!
Того ж дня Голіцини покинули Кролевець на Чернігівщині й подались на західні території України, окуповані пілсудчиками.
Пізніш, уже в студентському віці, Михайло Георгійович Голіцин переїхав до Праги, де жила тітка. Вона й сама, свого часу тікаючи від революції, кинула в Росії печене й варене. Допомогти племінникові могла лише старими зв'язками, порадою. Молодший Голіцин послухався її. Хоч до козацтва ніякого відношення не мав, вліз у члени «Загальнокозачої сільськогосподарської спілки». Формально завданням спілки було купувати землю і створювати козацькі хутори. Фактично ж, на великі субсидії, одержувані від чехословацького буржуазного уряду, вона вела антирадянську підривну роботу.
А втім дещиця перепадала й таким, як Голіцин На стипендію від спілки Михайло закінчив гірничий інститут. Але роботи за спеціальністю не знайшов. Жив на заробітки від репетиторства, від креслень, які робив для своїх більш щасливих колег з шахти «Ганна» в Пшибрамі. Словом, життя, як і в більшості інших емігрантів складалося злиденне й безперспективне.
Аж ось господарями в Чехословаччині стають гітлерівці, і Голіцин подає сам собі команду: вище голову! Його оптимізм грунтується на загальному твердженні, що німці в Польщі довго не затримаються, рушать далі на схід. А за ними і він пробереться до Володимира-Волинського, де живуть батьки. Далі видно буде.