…Пізно вночі за вікнами явочної квартири, старанно заслоненими щитами з фанери, Астров читав «колегам» своє перше повідомлення Доллові.
«Пане Зондерфюрер. Повідомляю Вас про хід моїх справ. Як Ви вже знаєте, в ніч з 25-го на 26-е серпня німецькі солдати перекинули нас через свій передній край у напрямку Яшкуля. Потрапили ми в цей населений пункт аж у середині дня, бо відстань до нього п'ятдесят кілометрів, а не двадцять п'ять, як твердив мені Ваш ад'ютант.
Навколо Яшкуля — сильні дозори, бо він є опорним пунктом, до якого, як пощастило мені довідатися в останню хвилину, відходить червоне військо з-під Улан-Урге. В Яшкулі скупчилося багато артилерії, але скільки саме і яких систем, з'ясувати не вдалося.
Звідси на Астрахань ми йшли по головній магістралі. Зустрічали механізовані колони, складом приблизно до полку. Одні з них прямували в бік Яшкуля, інші навпаки. Важко було встановити їх призначення: поповнення, перегрупування чи, може, просто пересувні моторизовані загони для патрулювання ділянок пустельних пісків? У всякому разі ми переконалися, що триматися головної магістралі небезпечно, і мусили ухилитися вправо і йти через села. В Ємчін-Хірулі дізналися від населення, що більшовики озброюють спеціальні загони чоловіків, які з тих чи інших причин не призвані до лав армії, і створюють з них команди для винищення німецьких парашутних десантів. Таких загонів, кажуть, вже чимало. Винищувальники весь час стежать за степами. У селах лишилися самі старики та діти, тому завербувати нового зв'язкового, як ви наказали, нам з «Товстуном» не пощастило. Ми вирішили якнайшвидше дістатися в Астрахань. Тут більше населення, отже і більший вибір зв'язкових. Одного я вже завербував. На мій погляд, надійний чоловік. Перевіряв його поки що лише на дрібних дорученнях. На більших ризиковано. Справа в тому, що він дезертирував з червоного війська. Його, можливо, розшукують, а підставних документів — не має. Посилаю його у ваше розпорядження і для перевірки. Всі дані, які можна було уточнити на місці — повністю відповідають тому, що він говорив про себе. Н. (не називаю в донесенні його прізвища, оскільки в Астрахані лишаються його близькі) — син колишнього власника кількох сот десятин на так званих «чорних землях». Володів отарою в три тисячі голів. Я мав розмови з його батьком: до червоних настроєний вкрай вороже. Благословив сина на служіння Великій Німеччині, на подвиг в ім'я Будди. Одне слово, хлопець підхожий. Докладніше писати не варто: він сам про себе все розповість. Додам лише, що в нього багато родичів, і він міг би вербувати їх у національний калмицький корпус, який Ви формуєте.
Фронт, на жаль, просувається повільніше, ніж Ви передбачали, а життя в Астрахані дороге. Перешліть гроші. Можливо, будуть нові інструкції? А поки що продовжую збирати відомості про роботу вузла, нове залізничне будівництво, яким Ви цікавилися, про укріплення в районі Астрахані й настрої населення. Найважливіше з того, що я зібрав — «Товстун» передасть вам усно. Він розповість і про нашого господаря квартири, який заслуговує за свою відданість рейхові і фюрерові нагороди й безумовного довір'я».
— Ну, друзі, нічого не забуто, не перебрехано? — спитав Астров, закінчивши читати послання.
— Все, що ми спостерігали разом на шляху до Астрахані, ти описав точно, — підтвердив «Товстун». — Ось тільки зробити висновків з баченого не можу: я людина не військова. Тобі видніше.
— Спасибі за добре слово на мою адресу, — похнюпився Карлов. — Та чи можна нешифрованим текстом подавати такі подробиці? А що, як ненароком зв'язковий того…
— Бодай тобі пипоть на язик, — підскочив «Товстун». — Ти таки боягуз. Недарма той заморський твій приятель сумнівався у твоїй хоробрості… Я завалюся?… Такого зі мною зроду не було.
— Не треба сваритися, друзі, — втрутився Астров. — «Товстун» добре знає інструкцію. Послання — невелике. В разі чого — проковтне. До того ж з ним піде Н. Він знає ці степи, як власну хату. Прослизнуть, наче миші.
На світанку Астров проводив далеко за околицю міста «свого» зв'язкового і Н. — радянського розвідника, якого Катеринич засилав у зондеркоманду Долла як сина колишнього калмицького феодала.
ВТЕЧА
У машині пахло яблуками. Стійкий, трохи терпкуватий аромат «Циганської зорі» змішувався з солодкими пахощами добірного «Апорту». Це були дари садів хутора під Сальськом, де тепер дислокувався штаб «абверштелле-103». Обер-лейтенант Микола Козаченко віз їх у степову Елісту для передачі зондерфюреру Доллу від майора Альбрехта.