Розвідники перезирнулися. Обидва згадали свою подорож з Києва до Львова в перші тижні війни, коли ходили на зв'язок з «Шукачем». Які разючі зміни. Тоді тяглися нескінченні валки автомобілів, мотоциклів, танків, швидкохідних тягачів. А через чотирнадцять місяців — вози, коні, верблюди. Жива тяглова сила не переважала, а все-таки! Як багато говорила така деталь!
— Видихаються! — радісно констатував Войцехівський.
Клинченко похитав головою:
— Ні, не видихався ворог, Корнію! Сталінград все ще штурмує мільйонна фашистська армія. Та в цій веле тенській воєнній'машині вже щось надломилося. Ти не лише на коней і верблюдів дивись! Пильніше вдивляйся в обличчя солдатів. Пам'ятаєш тих чванливих нахаб із засуканими рукавами, галасливих і самовпевнених, яких ми бачили під Львовом і навіть під Києвом? Де вони? Під березовими хрестами солдатських кладовищ на не озорих просторах від Сану до Волги. А ці вже зрозуміли, що потрапили просто на велетенський конвейєр, у протилежному кінці якого — м'ясорубка. Вдивися в їхні очі: побачиш втому й журбу. А це ж резерви — солдати, які перепочили…
Довго тривав марш приречених. До штабу Долла Клинченко й Войцехівський дісталися вже десь по полудні. Зондерфюрера вдома не застали. Залишивши Вой-цехівського в машині, Клинченко пішов до відомого йому будинку на сусідній вулиці, де містилася розвідгрупа. За столом начальника групи сидів Долл. Поруч примостилися господар кабінету капітан Віллі Гюнтер, командир «винищувального якалу» — карального ескадрону — Санчир Коноков, ад'ютант зондерфюрера Дорджієв. Трохи далі, на двох стільцях розвалився здоровань з таким черевом, що Микола відразу впізнав у ньому «Товстуна». За окремим маленьким столиком, у найбільш освітленій частині кімнати, сиділа ще одна людина в цивільному.
— У вас тут якась нарада! Прошу пробачення!
Клинченко удав, ніби збирається вийти.
— Лишіться, лишіться, гер обер-лейтенант! Ваша присутність бажана…
З цими словами зондерфюрер підвівся, потиснув новоприбулому руку й запросив сісти.
Розмова тривала. Клинченко здогадався, що людина за маленьким столиком — чекіст з Астрахані, який мав прийти з «Товстуном».
— Отже, — не то розпитував, не то допитував гостя Коноков, — ви — син високоповажаного Гаря Амбушева? — Я знав колись вашого батька, його старших синів Чемида та Хулхачі. Але вони ніколи не розповідали мені, що в них є ще й брат Сангаджі, тобто ви. Дивно! Чим це можна пояснити?
— Мовчання моїх братів зв'язане з нашою сваркою. Родинного порядку, звичайно. Справа в тому, що я є сином Гаря Амбушева від третьої його дружини. Моя поява на світ зменшувала частку моїх братів у спадщині. І вони неприязно до мене ставились.
— А є що ділити? — ніби жартома, але з пожадливим блиском в очах поцікавився Долл.
— Я кажу ще про ті часи, коли була земля, отари. Все це пізніше перейшло в колгосп. Багатства батькового не стало, а неприязнь між нами лишилася.
— А де тепер ваші брати? — втрутився у розмову Микола.
На обличчі Сангаджі промайнула тінь здивування. Її можна було тлумачити як подив з того приводу, що сторонній втручається в його розмову з Коноковим про справи суто сімейні. Насправді ж речення «А де тепер ваші брати?» було паролем, яким Клинченко мав зустріти нового свого помічника, перекинутого з Астрахані. І Сангаджі назвав відгук:
— Вони були призвані в Червону Армію. їх дальша доля нам невідома.
Пароль і відгук були вставлені в загальну розмову так доречно, що ніхто нічого не запідозрив. А втім, вони цілком відповідали легенді, навіть істині.
Коноков задав Сангаджі ще кілька запитань. Аналізуючи їх, Микола переконався, що Коноков не знає ні «високоповажаного» Гарю Амбушева, ні його синів Чемида й Хулхачі, а користується агентурними даними, переданими Астровим через «Товстуна». Коноков намагався підловити Сангаджі на гачок. Та астраханський чекіст знав свою легенду твердо, йому повірили.
Нарешті, зондерфюрер, вельми задоволений діяльністю Астрова, подякував «Товстунові» й Сангаджі за службу й одпустив відпочивати.
Коли «астраханці» покинули кімнату, Долл мовчки глянув на Конокова.
— Я думаю, все гаразд, — сказав той. Дорджієв теж погодився з такою думкою:
— Відповідає впевнено, все збігається з інформацією Астрова.
— Тоді — з поповненням! І мені від усіх вас могорич, — пожартував Микола.
— На сьогодні досить, — підвівся Долл. — Розмову з вами, обер-лейтенанте, доведеться відкласти на ранок. Вона буде довга: маю купу новин для майора Альбрехта. А втім, можемо зустрітися й сьогодні. Тільки не тут. У капітана Гюнтера багато роботи, і ми йому заважатимемо. Ходімо до мене!