— Постривайте. Треба ще придумати привід для вашої несподіваної появи там. Є така пропозиція…
Через два тижні, пізно ввечері, коли Астров сидів у Карлова за шифровкою чергової інформації для капітана Гюнтера, ввалився до хати «Товстун». Не вітаючись, кинув у куток рюкзак, напився води і скоромовкою почав лаяти Гюнтера:
— Шмаркач проклятий… Йому б ще за мамину спідницю триматися, а не начальником розвідки бути! Скільки разів говорив йому, що мене до Астрахані посилати не слід, що НКВС уже давно стежить за мною. Так він мене боягузом обізвав.
— А що, знову «хвоста» причепили? — насторожився господар явки. — Чи не привів ти його, старий дурню, сюди? Невже не міг переночувати в іншому місці, а вдень як слід розібратися?
— З чого ти взяв, що за тобою стежать? — вставив слово Павло. — Розкажи доладу, не панікуй!
— Прив'язався дорогою один. Ще завидна. Все розпитував, чи не астраханський я. Довелося сказати, що тутешній. Тоді став проситися на ночівлю до мене. Приїхав, мовляв, відвідати сина, який служить тут у військовій частині. Спочатку я зрадів, питаю адресу, обіцяю провести прямо до казарми. А він: «У тому й біда, що адреси не знаю. Піду ранком до коменданта міста чи у військкомат — там скажуть. Мені б, чоловіче, ніч десь перебути».
— Одне слово, — вів далі «Товстун», — хотів я під різними приводами позбутися супутника, але він пристав, мов той реп'ях до кінського хвоста. Вже у місті десь із годину тому заскочив я до якогось двору, ніби у невідкладній потребі. Він лишився коло воріт. А я через паркан. Сховався неподалік і спостерігаю за ним. Мій нічліжник туди-сюди і подався до центру. Я пішов у протилежному напрямку. Переконавшись, що ніхто не стежить, попростував сюди.
Залягла пауза. Всі троє довго мовчали.
— Кажіть же що-небудь, хлопці: випадкова зустріч чи «хвіст»?
Запитання повисло у повітрі. Постукали в двері. Астров добув пістолет, та Карлов спинив його роздратовано:
— Сховай! Якщо це НКВС — то марно чинити опір.
— Кинь пістоля сюди, — порадив Карлов, піднявши одну з дощок підлоги. — Ти ж в Астрахані прописаний. Скажеш, що хочеш завести човна і зайшов порадитися, де можна недорого придбати. «Товстун» — мій давній знайомий. Йому пощастило втекти сюди з Елісти. Шукає притулку. На цьому й стійте.
Карлов відчинив двері. Зайшли двоє сусідів і троє офіцерів у формі працівників НКВС. Один з офіцерів пред'явив ордер на обшук. Шукали не поспішаючи, уважно, оглядали стіни, підлогу, меблі. Знайшли пістолет Астрова, старий «наган», видно Кардова, два високих стовпчики золотих монет царської чеканки, незакінчену шифровку. Сусіди-поняті розписалися в протоколі обшуку. Їх тут же відпустили.
Карлов сподівався, що тепер, коли сторонніх немає, почнеться допит. Він хотів дізнатися, в чому їх обвинувачують. Та офіцери не поставили жодного запитання. Арештованих вивели за ворота, де стояла вантажна автомашина. Карлова посадили в кабіну між шофером і конвоїром. Астрова й «Товстуна» — в кузов, зв'язавши руки за спиною.
Павло запротестував:
— Хапаєте людину, не кажете їй навіть, у чому підозрюєте, та ще й в'яжете руки назад, як бандитові. Я інвалід Вітчизняної війни. Рука в мене поранена. В'яжіть, якщо вже треба, тільки не за спиною,
— Розберемося, — відповів на це офіцер з прямокутником-«шпалою» в петлиці, що був за старшого. І наказав солдатові-конвоїру, що сидів у кузові:
— Не заводьте йому руки за спину. Зв'яжіть попереду.
— Аз другим як? — спитав солдат.
– І цьому так само. Далеко не забіжить. Постать примітна. Та навряд чи й бігти може, — засміявся старший.
Усі троє офіцерів знову зайшли до хати. Мабуть, вирішили поговорити з дружиною господаря, що саме повернулася додому й перелякано спостерігала несподівану пригоду.
— Можна їхати! — гукнув з кузова конвоїр.
Машина поволі рушила. Проповзла квартал-другий по неосвітлених вулицях прифронтового міста. Шофер круто повернув управо. Конвоїр, щоб утриматися на хиткій лавці, схопився за борт. Тієї ж миті Астров ударив його по голові. Солдат, зойкнувши, впав на дно кузова. Павло неголосно сказав «Товстунові»:
— Хутчіш розв'яжи мені руки! Тікаймо!
Астров із заднього борту опустив ноги і, відчувши, що торкнувся землі, побіг за машиною. Особливого напруження це не вимагало. В суцільній темряві, по вузьких кривих вулицях авто не їхало — повзло. Але діяти треба було швидко. Всього кілька кварталів лишилося до будинку окружного відділу НКВС, куди їх, на думку Астрова, мали привезти.
Тим часом «Товстун» чомусь барився. Зрештою — надумався. Перекинув ноги через борт, але тут же підібрав їх.