Та астраханські справи Альбрехта вже не цікавили. Дев'ятнадцятого — двадцятого листопада війська трьох радянських фронтів спрямували проти вермахту удар нечуваної сили. Почалася операція «Уран». Двадцять дві дивізії і сто шістдесят окремих частин 6-ї та 4-ї танкових фашистських армій опинилися в залізному кільці оточення. З «Вовчого лігва» посипалися прокльони й загрози, насамперед на адресу абверівців, які знову програли в двобої з радянською розвідкою. Начальникові «абверштелле-103» було не до колишнього астраханського резидента.
ЗОНДЕРБАНДА ДОКТОРА ДОЛЛА
На контрольно-пропускному пункті при в'їзді до' селища Будьоннівки палало багаття із стовбурів яблунь і вишень. Сходив димом чийсь вигублений сад. Навколо вогню юрмилися солдати. Біля конов'язі, утоптуючи копитами сніг, басували верхові коні в досить дивній «амуніції»: замість попон, вони були вкриті ватяними ковдрами, килимами, картатими ряднами.
Клинченкові пригадалася подібна картина. В роки громадянської війни, ще хлопчиком, їздив він якось з матір'ю до бабусі. На глухому степовому полустанку поїзд спинили махновці. Награбовані у пасажирів речі бандити зв'язали в клунки і в'ючили різнобарвним ганчір'ям коней…
Багато років минуло відтоді. А картинка схожа. Тільки густо-зеленого кольору німецькі шинелі та «шмайсе-ри»-автомати робили, так би мовити, поправку на час.
До машини ліниво, перевальцем підійшов єфрейтор. Угледівши по той бік запорошеного снігом скла обер-лейтенанта, він виструнчився, підніс руку до пухнастого лисячого малахаю, який носив замість форменого кашкета, й ламаною німецькою мовою доповів:
— КПП калмицького кавалерійського корпусу. Прошу пред'явити документи.
Війнуло густим духом самогонного перегару.
Офіцер простягнув посвідчення і спитав, де можна побачити начальника пункту. Єфрейтор показав пальцем у напрямку найближчого будиночка.
Незабаром Клинченко ввійшов до приміщення. Тут тхнуло самогоном. Просто на підлозі, серед купи перин, подушок, ковдр, у шинелях і чоботях хропли вояки, їхній командир — унтер-офіцер, мабуть, теж добре сьорбнувши, міцно спав, обіймаючи телефонний апарат.
Штурхан примусив унтера розплющити очі. Зрозумівши, хто перед ним, начальник КПП відразу протверезів.
— Не гнівайтесь, гер обер-лейтенант, і нічого поганого про нас у штабі не кажіть. Через той клятий мороз дозволив солдатам погрітись, а вони, негідники, перебрали. Якщо ваша милість не проти, я покараю їх сам. Порозписую спини дротянкою так, що ваш приїзд запам'ятають надовго.
— Ну, що ж, — кинув обер-лейтенант, — дарую вам на цей раз. Передаю долю цих пияк у ваші руки. Тільки не забудьте ще й тих, які коло шлагбаума: вони теж п'яні, як свині. З дисципліною ви явно не справляєтесь, то, може, хоч канчуком добре володієте…
Микола їхав до штабу. У бічне дзеркало добре видно було, як унтер-офіцер намагається нагаєм втовкмачити бандитам елементарні норми військового порядку.
Чим далі заглиблювався Клинченко в селище, тим більше пересвідчувався: «служба» підлеглих Долла нічим не відрізняється від бандитського розгулу «Нахтігаля» та інших підрозділів «хатнього війська» адмірала Канаріса. На одній з вулиць він зустрів чотирьох вершників, які гнали двох чоловіків у закривавлених; задубілих на морозі сорочках. Через три квартали — новий злочин. Цього разу знущання з групи жінок.
— Гей ти, — до мене! — гукнув обер-лейтенант конвоїрові, що саме замахнувся прикладом на одну з заарештованих, яка трохи відстала від гурту.
Вершник спішився, підійшов, ведучи коня на поводу:
— Яволь, гер обер-лейтенант!
— Кого й куди ви оце женете?
— Точно не знаю. Кажуть; ніби дві з цих жінок — партизанські зв'язкові. Інші — теж підозрілі. Сьогодні в Будьоннівці якраз велика акція: очищаємо селища від небезпечних елементів. Тут розташувався штаб корпусу. Навколо ж родини шахтарів, металургів.
— Ну, то що ж?
— Хіба не знаєте? Вони ж, кажуть, наскрізь червоні!
— Хто каже?…
— Наш командир, зондерфюрер Долл. Може, чули?
— Чув! А не знаєш випадково, де він?
— Чом би не знати. Я якраз з штабного ескадрону. Саме до нього й ведемо цих більшовичок на допит.
— У штаб?
— Ні, — пояснив конвоїр, озираючись, чи не підслухує хто. — Там хіба допитувати можна? Школа — в надто людному місці. А не кожному заткнеш пельку. До того ж буває і так, що мовчазний арештант після «розмови» з нашими хлопцями перетворюється на покійничка. Море — поруч. Узяв за ноги — та й в ополонку. Тому всі «процедури», зв'язані з слідством, провадяться прямо у в'язниці.