— О, я це знаю! — усміхнувся Плугар.
Локатор, біля якого порався Мілько, обмацував Місяць.
Жаннета наділа захисні окуляри і припала до ілюмінатора. На Сонці здіймалися гігантські вогненні вихори, а поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки…
— Подивіться! — вигукнула Жаннета. — Он комета! Біля самісінького Сонця.
Іван Макарович, а за ним і Дік подивилися на комету. Потім Плугар відхилив сидіння свого крісла — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав каталог-довідник. Довго шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Жаннетою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на молоду астрономку потеплілими очима:
— Схоже, що ви відкрили нову комету! В каталогах її немає.
Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.
— Нова комета «Жаннета» зафіксована!
— О, ти вже віршами заговорив! — блиснув білими зубами Мілько.
Жаннеті стало хороше-хороше на душі. Зараз вона не думала про таємниці комети, про її фізико-хімічні характеристики. Почуття дитячої радості сповнило їй душу, неначе вона знайшла якусь дивовижну іграшку. Дивилась і дивилась на комету — її короткий, але широкий хвіст чітко видніється в променях Сонця…
— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович Загорському. — Обов’язково зазначте, що першою комету помітила Жаннета Барб’є.
Загорський радирував координати поміченої комети, а Жаннета дивилася на неї не відриваючись.
Якщо це довгоперіодична комета, то вона повернеться через кілька тисяч років. І люди скажуть: Жаннета Барб’є. Дивно, мабуть, звучатиме для них це ім’я… Як то вони житимуть, далекі нащадки?
Михайло Мілько сидів у своєму кріслі згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Вже скоро й посадка… Посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована…
Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму про наближення до Місяця.
Та раптом обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним. Він повернувся до Івана Макаровича:
— Передавач перестав працювати.
— Причина? — Іван Макарович пильними очима подивився на радиста.
— Вийшла з ладу зовнішня антена.
— Можете полагодити зараз?
— Спробую.
— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський.
Той підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Жаннета з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака: «Невже він вийде з ракети? І навіщо Плугар дозволив йому?»
Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:
— Як ви дихаєте, Загорський?
— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос.
— Беріть, що треба, зараз вийдете.
У Жаннети аж мороз побіг поза шкірою. «Зараз вийдете…» Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..
Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.
— Знаєте, Загорський, — заговорив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, крім ракети… Будьте обережним.
Микола закрив за собою двері шлюзу…
Дивлячись на ці двері, Жаннета раптом подумала:
«А чому комета ця біля самісінького Сонця? Вона ж наче оздоба в його короні! А що, як…»
Ні, молода астрофізична ніколи не скаже цього вголос, поки не одержить фактичних підтверджень своїй несподіваній догадці. Саме зараз Жаннета чомусь подумала, що комети — це речовина, викинута Сонцем, що це явище має безпосередній зв’язок з активною областю Сонця, із тими гігантськими завихреннями, що їх ми називаємо плямами…
Жаннета, притискуючи блокнот до коліна, почала швидко писати. Ну що ж, час покаже, чи справдиться її здогад…
В БЕЗОДНІ
Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі.
Диво дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що у безповітряному просторі ніякого вітру бути не може, але свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як це так — ракета мчить із космічною швидкістю, а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух! Над головою непорушне чорне небо, всіяне зорями — червонуватими, жовтими, білими, голубими… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв як зачарований, навіть забув, чого вийшов. Велич природи, не прикрита від очей голубим шовком неба, гіпнотизувала юнака.