Та якщо відчуття нічого не говорили про рух, то про температурні умови повідомили швидко. Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній «плитці», а потім здогадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблясто-голубий диск. Видно масиви хмар, обриси материків і океанів… Якийсь дивний настрій охопив Загорського.
Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, навальний. І де між ними грань? Під голубим атмосферним склепінням квітне життя, мозок людей працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І недаремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.
Загорський задуманими очима дивився на свою планету.
«Повітряного шлейфа» — здовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого «шлейфа» у Венери, спостерігаючи її проходження по диску Сонця. Срібний обідок її атмосфери має скрізь однакову товщину. А якщо Венера не придбала «шлейфа», то чому накидають його Землі?
Микола подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з’являлося. Тоді він глянув на свої ноги — отам «низ»! Те, на чому стоїш, і є «низом».
Зусиллям волі перемагаючи острах, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці від люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось прямо під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…
Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета і він, справді, може пересуватися по ній як завгодно, може обійти її кругом!
Усі ці міркування якось «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі побоюватися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, куди не глянь, скрізь розстилається перед тобою земля. А тут… Навколо чорна безодня. Вона оточує тебе з усіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…
Дійшовши до носової частини, Микола подивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці подряпини. Значить, на ракету налетів рій дрібних метеоритів…
Замінити радіофару Загорському було неважко. Це він зробив швидко. Та коли повертався назад, з ним трапилася пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!
— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!
Безпорадно махав руками, дриґав ногами, ніби шукаючи точку опори.
Раптом у навушниках почув голос Івана Макаровича:
— А про балон забули?
«Ах так, ракетний балон!..» Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до «Комети». Та, мабуть, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється у протилежний бік…
— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролунав голос Івана Макаровича. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!
«Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза! — Тривога пройняла кожну його клітину. — Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…» Почуття небезпеки холодом стискувало серце.
Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький Шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького Шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, що б закривало безмежний простір!