А може, все це сниться Миколі: і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція, — може, це якесь марення? Холодний піт виступив на скронях: «Ні, ні, що це я… — подумав Микола-. — Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…» Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком у бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде воно висить на тонюсінькій верхівці! Спритно лізе він угору по слизьких гілках: і лячно, і зірвати кортить. Та хтось уже гукає його — здалека, здалека: «Миколо! Миколо! Чи у вас радіо зіпсувалось?» Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — голос Івана Макаровича.
Загорський ніби прокидається від сну, до нього повертається ясність думки.
— Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам трос!
Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на порозі люка, тримаючись за скобу.
Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ракету, Іван Макарович кинув трос, але кінець його пролетів за кілька метрів од Миколи. Тоді робили нові спроби. Микола знову випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ракети… Нарешті впіймав трос, Іван Макарович легко підтягнув його до люка.
— Жахлива недбалість! — вичитував він радисту уже всередині корабля. — Не прив’язатися до ракети!
Жаннета і Михайло дивилися на Миколу, неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, мабуть, не вірячи самому собі, запитував:
— Невже я був у безодні?
Жаннета подивилася на Загорського і щось сказала. Він не розібрав, бо зовсім не слухав її.
— Що ви сказали? — перепитав.
— Мене охоплює містичний страх… Чи не занадто далеко вдираємось ми у володіння бога?
Загорський усміхнувся. Ні, почуття, викликане космосом, не містичне. Воно незнайоме, воно може ошелешити, але це, зрештою, людське почуття. Віч-на-віч з космосом! Дивовижно. Словами передати не можна. Микола відчуває, як в ньому звучить музика — вона виникає в глибині враженої душі. І він уже знає: це початок його ненаписаної «Симфонії небесних сфер».
— Я молюся за успіх… — промовила Жаннета.
— А в нас кажуть: «Боже, поможи, а сам не лежи!» — Микола труснув шевелюрою і сів до рації.
— Я — «Комета», я — «Комета»! Метеоритами було збито антену. Пошкодження усунуто. Самопочуття екіпажу хороше.
Тим часом Іван Макарович узявся розглядати фотографії планетної системи Проксіми Центавра. Знімки пішли з рук у руки. Михайло Мілько пильно подивився на маленькі цятки:
— Колись і туди доберемось.
— Хотів би я знати, чи є там життя? — задумливо промовив Загорський.
— Ще невідомо, які там фізичні умови, — похитала головою Жаннета.
Микола насторожився:
— По-вашому, значить, не можна припустити…
— Мені здається, що ні.
— Чому?
— Всесвіт — це щось протилежне біологічному життю. Виникнення життя — рідкісне, дуже рідкісне явище. Випадок.
— А я люблю припущення, — весело сказав Загорський. — От уявляю — живуть там мислячі істоти і розмовляють про нашу планетну систему. Як ти гадаєш, Михайле?
— Це може бути, — серйозно сказав Мілько.
— А ось наша шановна Жаннета твердить, що життя біля Проксіми нема.
— І так може бути.
Жаннета м’яко усміхнулась, а Микола тільки знизав плечима. Може, він підшукував якесь дошкульне слівце, але втрутився Плугар:
— Наші координати?
Загорський подивився на годинника:
— Зараз буде черговий сеанс.
Через якусь хвилину він уже настроївся на радіопеленг, зв’язався з Землею. Потім доповів:
— «Комета» знаходиться над Атлантичним океаном над точкою з координатами 79 градусів 38 мінут південної широти і 22 градуси 40 мінут західної довготи. Відхилення від заданого курсу — 0,04 градуса. Відстань від Землі 224 тисячі кілометрів. — Микола зробив невеличку паузу, потім продовжував уже тихішим голосом: — На ім’я екіпажу безперервно надходять вітальні телеграми. («Невже Ольга не послала?» — подумав).
— Передайте — самопочуття чудове, прилади працюють в заданому режимі. За поздоровлення — сердечне спасибі.
ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ
Минали години. «Політ, — як говорилося у зведеннях, — проходив успішно». Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця у просторі, де починає переважати сила тяжіння Місяця. Екіпаж провадив напружену наукову роботу: спостереження за новою кометою, гравітаційні виміри, дослідження магнітного поля, — отож усі були зайняті. Загорський уривками писав ноти на окремому аркуші паперу. Один лише Дік сидів непорушно. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Час від часу він кидав погляди на своїх супутників. «Що ви знаєте! — говорив його погляд. — Метушитесь над краєм безодні».