Як би там не було, але Дік вихопив свою сокирку і злегка цюкнув по одному з виступів скелі. Нічого. Тоді він ударив сильніше. Ні шматочка. Тоді він розмахнувся і вдарив з усієї сили. Сокирка вищербилась, а на скелі навіть подряпини не лишилося.
Разом з Роботом Дік обійшов скелю кругом, хоч це й коштувало йому чимало зусиль. Породи, що виступали поруч, можна було відколоти, а цієї ні. Шершава сивувата поверхня її хоч і не скидалася на метал, проте була, мабуть, міцніша за найміцнішу сталь. Дік опустив побиту сокирку і замислився. Що це за мінерал? Може, якийсь астероїд врізався в кору Місяця, і висока температура дала отакий сплав?
Правду кажучи, Дік розгубився, не знав, що діяти, але внутрішній голос наказував йому не відступати. А що покаже сейсмограф?
За допомогою Робота зробив серію вибухів, і кожного разу сейсмограма показувала, що хвилі обходили скелю. Вдалося визначити глибину її залягання — це вже було досягнення! Потім Дік дав завдання Роботу пильно обстежити освітлену сонцем поверхню моноліта: може, його об’єктиви помітять щось на цьому одноманітному тлі!
Дік стояв, міркуючи над цією загадкою, і поглядав на Робота. Його електронний помічник помалу йшов попід скелею, приглядаючись до кожного квадратного дециметра її поверхні. Ішов повільно, фіксуючи в своєму електронному мозку кожен штрих, кожну нерівність. Та ось він зупинився. Відійшов на кілька кроків, знову наблизився.
— Що там таке?! — не втерпів Дік.
— Замкнена ламана лінія, — проскрипів Робот. — Шестикутник.
— Що? — аж скрикнув Дік.
— Шестикутник.
Дік підбіг туди, де стояв байдужий Робот. Придивився — нічого не побачив.
— Де?
Робот підвів свою металеву руку і показав. Тільки тепер Дік помітив тонюсіньку, як павутинка, лінію…. Он ще одна під кутом до неї, ще… Так, проступає шестикутник!
— Це чудово! Чудово! — вигукував Дік, не відриваючи погляду від цього простого візерунка.
За склом шолома очі його палали.
— Чому чудово? — спитав Робот. — Звичайна геометрична фігура.
— Тому й чудово, що — геометрична!
Зненацька Дік притулив руки до шестикутника, наче боячись, що він кудись зникне. Пальці його в еластичних рукавицях скафандра нервово обмацували шершаву поверхню моноліта.
СЕЛЕНІТИ?
Загорський поспішно повів Івана Макаровича до того місця, де він знайшов шестигранну плиту. Воно чимось нагадувало давно залишений кар’єр — купи поколотого каміння, дрібні осколки. І все це вкрито, наче повстю, шаром сірого пилу. В багатьох місцях каміння виставило на сонце свої гладенькі грані.
Якщо спуститися цим «кар’єром» униз, то можна потрапити до звивистої ущелини, схожої на русло висохлої ріки.
— Дозвольте, Іване Макаровичу, я зійду туди… Побачу…
— Ідіть.
Легко перестрибуючи каміння, Микола побіг униз. Його, мабуть, більше цікавило «річище», бо «кар’єр» він оглянув тільки побіжно і подався далі.
Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський, вийнявши з-за пояса молоток, постукав по стіні.
— Порода тут міцна, — радирував Микола, — граніти і базальти. Пройду далі.
— Ідіть, але часу не гайте.
Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік і час від часу підходячи до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох, щебінь і стукав молотком по дну.
Іван Макарович подивився вдалину — там, наче в снігу, біліли вершини високих гір. «Ех, — думав Плугар, — коли б то справді був сніг! Якби тут була вода. Тоді не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?» Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз — Миколи не видно, наче крізь землю провалився!
— Миколо! Миколо! — вже з тривогою радирував Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.
— Я тут! — почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак одділився від стіни, ніби вийшов з неї. — Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!
— Печера?
— Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної форми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Макаровичу? І дно річища якесь підозріле — неначе шосе!
— Може, у вас галюцинації, Миколо? Як ви себе почуваєте?
— Що ви, Іване Макаровичу! Спускайтеся, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика — там зовсім темно.
Плугар пішов по Миколиному сліду. Спустився на дно ущелини, швидко наблизився до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий — метрів десять, у ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.