Це була музика! Музика світла і кольорів — похмура і разом осяйна. Тисячі скрипок зазвучали в Миколиній душі. Стояв, як заворожений. Угорі виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).
Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись від каміння, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що тут пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що обступили «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:
— Гляньте! Селеніти!
Іван Макарович повернувся у той бік. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу… Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, які зберегли форму живих істот. Коли він спробував доторкнутися, порох розсипався, наче нічого й не було.
У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до тих істот, які давно стали порохом.
Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі призвичаїлись, і вони почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.
— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.
Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію цієї матеріальної культури, призначення споруд, а може, навіть і звичаї їхніх господарів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на поверхні неможливе через брак атмосфери, холод і спеку. Мабуть, вони шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, джерелом надій, сподівань для цих істот було не холодне небо, а надра планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.
— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їх не врятувало…
— Ех, якби вони протримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!
— Треба все це на кіноплівку, Миколо.
— Апарат же нагорі!
Тільки тепер вони згадали про свій транспорт, залишений під скелею, про ракету, яка височить десь за горами. Як там Жаннета і Мілько?
— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.
— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться!
— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. А тепер я швидше, за годину справлюся!
— Гаразд!
Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.
«Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Треба пошукати…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоро-сині хвилі ріки. Перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї доньки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Донька махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної, хоче не відстати від яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.
Коли Іван Макарович подивився на годинника, дрімоту як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може, він десь поблизу заблудив?
— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!
Короткі радіохвилі кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було.
— Миколо! Миколо!
Навушники мовчали.
ЛЮДИНА Й ГАЛАКТИКА
Жаннета Барб’є «розгорнула» свою обсерваторію поблизу «Комети». Вона розчистила для себе невеликий майданчик і на твердому, як камінь, пористому ґрунті встановила астрограф. Це була найновіша модель, виготовлена по спеціальному замовленню і укомплектована спектрографом конструкції самої Жаннети Барб’є. Цей спектрограф відзначається своєю світлосилою.