Одного погляду в окуляр було досить, щоб переконатися, наскільки тут кращі умови для спостереження, ніж на Землі. Кращі? Ні, просто ідеальні! Якщо земні обсерваторії — навіть високогірні — приліпилися на дні повітряного океану, то тут зовсім немає атмосфери з її помутнінням, температурними коливаннями, пиловими включеннями і т. п. Тут, на Місяці, світло далеких галактик доходить до телескопа безперешкодно. На космічний газ можна не зважати: він настільки розріджений, що практично не відрізняється від вакууму. Цей фактор не враховується і при спостереженнях із Землі,
Жаннета відчувала себе найщасливішою з усіх живих астрономів. Важко було повірити, що це не примарилось їй, що це — насправді. Але ось біля неї труба, над нею чорна сфера, знайомі сузір’я. Сіла на розкладений стільчик, схилилася до окуляра. Шолом скафандра трохи заважає, бо не можна притулитися бровою до ободка, але це від незвички. О, чудово! Почала працювати руками — труба зрушила.
Працю астрономів можна порівняти з мисливством чи рибальством. Але вони полюють на зірки, виловлюють у безмежному океані Всесвіту цілі косяки галактик.
Передчуття хороших ловів охопило душу Жаннети. Спочатку їй кортіло дослідити відкриту нею комету, але цю думку вона відкинула зразу. Не можна гаяти часу. Всі її зусилля — галактикам, конкретніше — взаємопроникаючим галактикам.
Через хвилину вона вже знайшла те, що шукала. Так, це дві велетенські галактики, що, здавалося, проходять одна крізь одну. А може, це проходження уявне? Цілком вірогідно, що ближча просто проектується на дальшу. З великої віддалі може здатися, що два зустрічні океанські лайнери врізалися один, в одного, а насправді — між ними велика відстань. Отак і галактики. Крізь зоряні скупчення однієї просвічують зірки іншої, і та інша проходить далеко-далеко, може, на віддалі кількох діаметрів. До того ж, треба врахувати і ефект Ейнштейна — відхилення променів біля великих мас. Адже не одну й не дві зірки промине світло далекої галактики, поки дійде до її ока. І не одну тисячу, й не один мільйон, а — мільйони мільярдів масивних сонць!
Ні, це не просте завдання — дослідження галактик. І якщо їй, Жаннеті, вдасться ступити у цьому напрямі вперед хоч на крок, — вона вважатиме, що жила немарно.
Ось вона спостерігає ці дві галактики, і уява малює їй живу картину: пливуть світи один крізь другий — нестримно, велично, з музикою свого радіовипромінювання. Їй хочеться, щоб було саме так. А голос розуму скептично питає: а чи потрібно бажане видавати за дійсне?
Мілько вивів її із задуми:
— Як ідуть спостереження, Жаннето?
— Тут таке, Михайле… Природа показує такі несподіванки…
— Так це ж добре! Чим більше вона ставитиме нам запитань, тим краще.
— Вірно. Та я не про це.
— Природа хоч і примхлива, — жартував Михайло, — але добре серце має.
— Мабуть, вам скучно на самоті.
— А ви хіба не на самоті?
— Ні, я віч-на-віч із Всесвітом.
Жаннета замовкла, спохватившись, що говорить красивості. Потім спитала:
— Як там наші?
— Чомусь не виходять на зв’язок, — вже без ентузіазму сказав Мілько.
Раптом зазвучали сигнали супутника:
— Пі-і, пі-і…
Мілько кинувся в ефір:
— Тихо Браге! Тихо Браге! Я — «Комета»… І зараз мовчать.
Кілька разів гукав Михайло, щоб скористатися проходженням супутника. Ніхто не відповідав. Нарешті — голос!
— Я Отто Дік. Плугар і Загорський провадять дослідження в западині…
МІЛЬКО. Але вони довго не виходять на зв’язок!
ДІК. Не знаю. Я з Роботом був далеко. Повернувся — їх нема. Сліди ведуть в ущелину. Кисневих балонів обмаль.
МІЛЬКО. Негайно прилітайте.
ДІК. Я не вмію керувати апаратом.
МІЛЬКО. Пошліть Робота. Негайно.
ДІК. А хіба…
Стихли сигнали супутника, обірвалася розмова.
МІЛЬКО. Жаннето, полетите туди?
ЖАННЕТА. Полечу.
МІЛЬКО. Тоді готуйтесь.
Жаннета подивилася на всіяне зорями небо, зітхнула і поспішила до ракети.
СЛІДИ НА ПОРОСІ
Стривожений сидів професор Плугар біля колони підземного храму. Десь у глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак у ньому жевріла тривога. «Що сталося з Миколою? Де він затримався?» — пекли думки. З’являлися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…
Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський!