— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — спитав Микола у розпачі.
— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму — там уже рукою подати.
Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього підземелля за одним заходом дослідити не можна! Важливо було встановити самий факт його існування…
— Ви, Миколо, здається, шахіст?
— А хіба що?
— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…
— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…
— Пригадуйте.
— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехресті повернули вліво, заходили до печер, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім зійшли на нижчий ярус, тоді знову простували тунелем…
Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних лабіринтів — і спустилися в глибину не менше як на кілометр. Кисню в них лишалося, може, на годину-дві.
«Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Жаннетою і Діком все ж таки повернуться на Землю…»
— А коли ми зайшли в круглу печеру? — спитав Микола.
— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре пам’ятаю. Ходімо навпомацки, а там знову пригадаємо…
Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, і Плугар то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: то працювала сітчатка. А потім темрява залила останні цятки.
МОВЧАЗНЕ БОМБУВАННЯ
Робот пілотував реактивний апарат так вправно, що Жаннета мимоволі милувалася його чіткими рухами. Видно, що на Землі він був добре натренований, його фотоелементи провадили кругове спостереження, одержану інформацію електронний мозок аналізував блискавично.
Жаннета ще й не помітила небезпеки, як її мовчазний пілот почав маневрувати. Вдалині раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину, схили гір. Коли «бомби» влучали в скелі, видно було гострі зблиски. І все це в абсолютній тиші, наче на стрічці німого кінофільму. Може, саме оця тиша і була такою зловісною?
Спалахи з’являються широким фронтом. Що, коли не вдасться обійти? Що, як влучить? Жаннета заціпеніла. Рвонуло на схилі гори, ближче, ближче…
— Обходьте! Обходьте! — Жаннета повернула до Робота своє перекошене від страху обличчя.
В цю мить Робот здався їй нерухомою частиною механізму управління. Чи він працює?
— Обходжу, — байдуже проскрипів Робот. — Виникають нові епіцентри. Ситуація ускладнюється.
Жаннета стежила за цим невблаганним метеоритним дощем, і відчуття невідворотного лиха загострювало зір. Бачила високі фонтани пилюки, і в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче, ближче…
Апарат петляв, вписуючи у простір дуже складну криву, але не міг проскочити. Сидіння трусонуло, і біля своїх ніг Жаннета побачила пробоїну. Метеорит, що прошив платформу, був, очевидно, завбільшки з яблуко.
— На посадку!
Апарат стрімко полетів униз. Ось уже до поверхні рукою подати… Раптом він хитнувся і, падаючи, боком вгруз у товстий шар пилу. Робот і Жаннета попадали, але відразу ж і посхоплювались. Метеоритний дощ промчав, їх зачепили останні його «краплі».
Жаннета полегшено зітхнула, рука мимоволі потяглася до голови, щоб торкнутися волосся, але наткнулася на тверде тім’я шолома. Робот уже діловито оглядав апарат.
— Скільки часу відбере лагодження? — спитала, розглядаючи невеличку карту.
Місцина, позначена маленьким хрестиком, зовсім близько.
— Ще невідомо, — обізвався Робот.
Похапливо беручи балони, сумки, Жаннета сказала:
— Полагодите — ждіть сигналу.
Вона не пішла, а кинулася бігти. Може, там нещастя, біда? Кожна хвилина дорога… Добре, що тут мале тяжіння і бігти зовсім легко! Ось шлях їй заступила тінь від величезної скелі. Обминати? Жаннета з розгону пірнула в чорноту, налетіла на невидиме каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні — в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом: то мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посеред цього мерехтіння голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі. Задивилася на неї Жаннета, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.