Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.
— Ти забився, Колю? — гукнула, підбігаючи, дівчина.
Схопила за край парашута і давай стягувати.
— Легше, легше! — обізвався хлопець. — А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!
Він уже підвівся і відстібав лямки.
— Живий-здоровий! — підбігла до нього дівчина. — А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…
— Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…
— Що ти кажеш! — жахнулася Оля. — Він хотів тебе ски-ну-ти?
— Авжеж, — кивнув головою Микола, складаючи парашут. — Я, розумієш, визирнув у відчинені дверцята — закортіло глянути на землю, — а він, мабуть, подумав, що я злякався…
— Хто це «він»?
— Ну хто ж, інструктор. Так він, значить, підійшов іззаду і як штовхоне! Отут і спрацювала система самозахисту. Вже падаючи, я інстинктивно вхопив його за пояс. Він, звичайно, цього не ждав і не встояв, сковзнув униз. А парашута в нього не було… Але молодець. Бачила, як він спритно вхопився за поріг?
Зайнятий парашутом, Микола не дивився на дівчину. Та зараз, не почувши відповіді, глянув і здивувався: вона сиділа в траві біла як стіна, важко дихала.
— Що таке, Олю? Тобі погано?
— Та нічого… Ти таке розказуєш…
— Ти ж бачила цю сцену?
— Ні, я цього не бачила.
— Отуди! Коли б знав — не розказував би. Ну, заспокойся. Адже все скінчилося добре. Він, знаєш, який спортсмен? Враз підтягнувся, вліз і дверці зачинив.
— А ти бачив?
— Аякже? Коли б він упав — я б не розкривав парашута…
— Годі молоти дурниці, — вередливо махнула рукою Оля. — Ти повинен серйозно подумати…
Микола засунув руку в глибоку кишеню комбінезона і дістав газету.
— На ось краще почитай. — І тицьнув пальцем на невеличку замітку.
Ольга швидко перебігла її.
«Останній автомат.
Сенсаційне повідомлення агентства Нью-Вельт. Монако. Як відомо, всі держави світу здійснили повне і цілковите роззброєння. Ніхто й не підозрював, що після цього князівство Монако стало наймогутнішою у воєнному відношенні країною! Вчора представники міжнародної контрольної комісії виявили, що охорона князівського палацу має автомат і ящик з наповненими касетами. Князь запевнив членів комісії, що зброя не призначалася для агресії.
Інцидент швидко владнали: автомат розібрали і викинули в море разом із набоями. Численні кінооператори зафіксували цю історичну подію…»
Ольга і цю замітку повернула на своє.
— От бачиш, — сказала вона, — тепер, коли не загрожують війни, тільки б жити і жити, а ти рвешся кудись, ризикуєш. І навіщо це тобі потрібно?
Микола й собі ліг у траву, поклав голову на Ольжині коліна.
— Ну, Оленько, золота моя, дорога, ну скажи, як тобі довести, щоб ти усвідомила, що космічний політ — це моя давня мрія, це те, без чого моє життя стало б пустелею? Ну скажи.
Оля кусає травинку.
— Коли ось ці тренування мало не призвели до катастрофи…
— Ну що ти, люба. Стрибки з парашутом — це мій улюблений спорт.
— А центрифуга? А падаюча кабіна?
— Усе, все пройду, Оленько, — і центрифугу, і кабіну, і всілякі камери, — а на Місяць полечу! — Він схоплюється, бере парашут. — Я вже став радистом, механіком! Невагомість витримую добре. А ти кажеш… Ходімо!
Ольга іде мовчки, толочить високу траву. Нарешті обзивається:
— Навіщо ти себе мучиш, Колю? Ну навіщо? На землі так гарно… Чого тобі тут не вистачає для щастя?
— Ти повторюєшся.
— Істина від повторення…
— Скажи щось оригінальніше.
— Оригінальніше? — Ольга зупинилася, обличчя їй враз пройнялося гнівом, очі заблищали. — Ти славолюб! Егоїст! Ти не любиш мене!
— Оце щось нове… — усміхається Микола, а сам думає: «Вона ще гарніша, коли сердиться». — Ну заспокойся, примхливе дівчисько, заспокойся…
Раптом Ольга заплакала. Сльози так і покотилися по її обличчю.