Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:
— І це давній знайомий!
Невідомо було, чи він відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. Вчувалось і те, і друге. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, невідоме на Землі?
Зв’язок із Землею підтримувався майже весь час. Ось і зараз з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Микола подумав про Ольгу. Може, й вона слухає… А втім, тепер їх розділяла відстань більша ніж триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів.
— Та це ж «Мрії» Шумана! — тихо сказав Михайло. — Хотів би я знати, чи була музика в селенітів?
— Ось прибудуть сюди археологи, історики — все взнають, — кинув Загорський.
— Я хочу побачити підземне місто, — продовжував Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?
— Поки що ніяк, — відповів професор.
— Оце вже нерозважливо. Треба назвати обов’язково.
— А й справді! — стріпнув чубом Загорський. — Воно ж повинно фігурувати під якоюсь назвою.
— Назвім його, Іване Макаровичу, коротко: Миколо-Загорське селеніто-печерське городище.
— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміявся Микола. Потім похмуро додав: — То місто смерті, місто вічного мовчання.
— Але ж у ньому найдовше затрималося життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!
— Лабіринт життя! — підтримав Михайло.
Покриваючи шум приймача, Микола відрізав:
— Ось підеш — побачиш, що там за життя. То — місто агонії!
— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитав Іван Макарович.
Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:
— «Комета», «Комета», я — Земля, я — Земля…
Скільки турботи було в цьому голосі!
Стихли розмови в кабіні. Загорський передав черговий звіт.
ПІК ВІТЧИЗНИ
Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих «шматочках». Це — величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки, бурхливі потоки. Але ні лісів, ні снігу, ні потоків тут не було. Голі, суворі, мовчазні хребти…
Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили, по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.
Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. Їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав обрій. Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили увесь масив.
— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!
Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола сокиркою пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під її ударами.
Нарешті підйом закінчено. Микола підняв сокирку і потряс нею над головою, ніби салютуючи. Потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до штирка і поставив на кам’янистій вершині. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскраво-червоного каменю.
— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворими горами.
— Пік Вітчизни… — промовив Микола, глянувши навколо. — Але ж і високо!
Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся цирк: гірське кільце оточувало сопку — кратер.
— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?
— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.