— Рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?
— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, що зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження переважної більшості цирків…
— Але ж вони мають у діаметрі десятки кілометрів!
— Деякі досягають і трьохсот.
— Я й кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі вулкани!
— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром у сотню кілометрів?
— Навіть на Землі є досить великі кратери…
— Ви маєте на увазі Арізонський?
— Так.
— Справді, він величезний, але діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 174 метри, однак не утворив навколо неї гірського кільця. А тут навколо кратера — справжні гори, та ще й на чималій відстані від нього. Як же пояснити їхнє походження?
— Насамперед треба визначити епоху їхнього виникнення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свинцю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній хвилю, яка відкочувалася від центру вибуху на десятки і сотні кілометрів, відкочувалась і застигала. Інколи вибухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла загальмувати хвиль, і вони розпадались.
— А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?
— Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперника і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі смуги, сяйво навколо кратерів є справді не що інше, як вулканічний попіл.
— З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі віддалі! Світлі смуги, що йдуть від Тихо, перетинають майже увесь диск Місяця!
— Щодо цього, то можна припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень, які сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час уже втратив атмосферу…
— А мені здається, — вставив Микола, — що атмосфера трималася довше. Виникло, розвинулось і, зрештою, загинуло життя…
Професор, не бажаючи сперечатись, вів далі:
— Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б попіл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Та оскільки атмосфери не було, то він і ліг такими радіальними лініями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних рисах історія цих утворень.
— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?
— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати.
— Значить, у майбутньому можна буде оживити цю мертву планету?
— Об’єднаному людству все під силу, — переконано сказав Іван Макарович. — І, може, оживлення Місяця буде першим етапом завоювання космічного простору.
ЗЕМЛЯ — МІШЕНЬ
Стоїть красуня «Комета» — наче сонячний стовп, наче символ людського розуму серед мертвої, ворожої природи. Вона вся — поривання в небо, туди, де голубою кулею сяє Земля.
З вихідного люка спускаються двоє — Отто Дік і Жаннета Барб’є. Він, досить незграбний у своєму комбінезоні, здається супроти неї ведмедем.
Вони прямують до найближчих гір. Дік ступає широко, перевалюючись з боку на бік, Жаннета дріботить і відстає. Час від часу він оглядається, чекає її, а потім знову поспішає своїми саженними кроками.
До гір, що велетенськими шпилями оточили плато, на якому стояла ракета, було, може, зо два кілометри. Рівнина всіяна дрібним камінням і присипана шаром пороху. Дік збивав куряву, і там, де він ішов, здіймалася сіра завіса пилюки та так і стояла, не клубочачись, а поволі опускаючись. Жаннета намагалася не збивати куряви.
Сонце щедро сипало своїм білим промінням, сліпило очі мандрівникам.
Та ось гори розступилися — їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Вона дуже нагадувала Жаннеті канал із стрімкими берегами.
— Куди ми йдемо? — спитала Жаннета.