— Ясно.
Михайло сидів біля екрана локатора. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо. Раптом очі йому різонув гострий блиск. Відсахнувся, закрив обличчя долонями. Подумав, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.
— Миколо… — хотів звернутися до Загорського, але не встиг.
Страшний удар струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть. Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Ще удар, тріск і гудіння. Михайло не втримався на ногах — йому неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив, провалюючись в якусь чорну безодню, були розширені Миколині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Микола скрикнув:
— Михайле! Що з тобою, Михайле?
Схопив його зів’ялу руку, довго не міг намацати пульс. Нарешті пальці відчули ледве вловимі поштовхи. «Зупиняється серце, — подумав Микола. — Глибока травма…» Думки обганяли одна одну. «Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…» Микола діяв швидко, рухи були точні. Вихопив спиртовий стерилізатор, набрав у шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, засукавши Михайлові рукав вище ліктя, зробив укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинувся обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Микола перевів подих лише тоді, коли наклав пов’язку.
Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Микола знав, що в цей гострий, хаотичний період можна сподіватися всяких ускладнень.
Мілько розплющив очі.
«Шокові явища поступово згасають», — подумав Микола.
— Михайле! — гукнув.
Губи Мілька заворушилися, але слів не було чути.
— Мишко, друже, тобі краще?
А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.
— Ось покладемо тебе зручніше… — говорив, беручи Михайла під пахви. — Правда ж, тобі вже набагато краще?
Легко, без напруження поклав кремезного юнака на його місце, повернув на правий бік:
— Отак полеж, на випадок нудоти.
Іван Макарович теж добре стукнувся, але він цього й не помічав, стривожений пораненням Мілька. Мовчки дивився, як порається біля нього Микола, подавав потрібні речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може, здвиг кори Місяця?
— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.
— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!
Тільки тепер Іван Макарович звернув увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.
— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — невже назавжди? Як ви гадаєте?
— Треба знайти вихід…
В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.
— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, і струс поверхні…
— Вибух-то вибух, але там немає ніякого вулкана! У нас же є докладна карта…
Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці у радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.
Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! «Комета» впала. Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?
Іван Макарович дивиться на Загорського. Приголомшений катастрофою, він стоїть біля ілюмінатора і стежить за тією зловісною газовою стіною.
— Все. Кінець, — каже він тихо і опускає руки.
— Ні, — твердо заперечує Плугар. — Доки не зробимо всього, що в наших силах, і навіть більше, не відступимо.
— А що зробиш? Стартувати ж не можна?
— А що порадив би Михайло? — спитав Іван Макарович.
Вони глянули на свого товариша, що лежав у забутті.
— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.
Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.
Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу: надів скафандр, узяв лопату, кайло. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпусу овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло з моторної групи, на якусь мить Микола відчув вітер. Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору і почав вилазити. Просунути свою кремезну постать у люк йому було нелегко, та ще в скафандрі. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!