— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…
— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.
— Не треба, ти потрібніший за вугілля!
Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.
— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.
— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!
— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.
— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.
Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.
— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.
Вони вискочили з тунелю.
Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.
Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.
— Друга півкуля, Михайле!
— Та це ж… море. — Мілько розвів руки. — Правда ж, море?
— Море Жаннети — ось як воно зветься, — урочисто проголосив Загорський.
Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».
— Це, мабуть, вулканічна лава… — міркував Загорський.
— Але в надрах Місяця, я думаю, і вода є, — кинув Михайло.
На обрії здіймалися гори. Щоб краще роздивитися місцевість, хлопці вихопилися на пагорб. На його пологих схилах деякі місцини біліли, наче там цвіла гречка. Підійшли, і справді — рослини! Стеляться, наче білий килим, стебельця в них плескаті, в’ються, як паперові. Загорський і Михайло вирвали по жмутку, запхали у сумки.
— А знаєш, як вони звуться, оці квіти? — Михайлові очі повнилися сміхом. — Це квіти Жаннети!
— Це може бути, — його ж висловом відповів Микола, а про себе подумав: «Спостережливий!»
Звідси «море» здавалося ще красивішим. Воно вигравало міріадами вогнів.
— А он, поглянь, поглянь, Михайле!.. — скрикнув Микола, вказуючи рукою вдалину. — Он же місто! Бачиш, під прозорими ковпаками?
Мількові також видається щось схоже на місто, але він добре знає, що то марево.
— А знаєш, як воно зветься? — серйозно спитав Михайло. — То місто… Жаннети!
— І це може бути, — не стримав усмішки Микола.
Слідів Діка їм знайти не вдалося.
РОБОТ І ДІК
У цілковитій темряві місячної ночі Робот орієнтувався не згірше, як удень, при Сонцю, його чутливі фотоелементи сприймали інфрачервоне випромінювання, а зараз кожна пилинка, кожен камінь на поверхні буквально палахкотів багрянцем: усе віддавало тепло в холодний простір. Тіні падали не в один бік, але це не заважало Роботові орієнтуватися. Не звертаючи найменшої уваги на своєрідність інфрачервоного освітлення, на його незнану людьми красу, Робот простував до того самого моноліта, який вони досліджували з Діком.
Впізнав ту скелю ще здалеку. Крізь слабке інфрачервоне її світіння знизу пробивалося ультраголубе сяйво, що струмувало з якогось радіоактивного елемента.
Ось і шестигранник. Металевою рукою Робот торкається певного місця, і люк повільно відсувається. Як тільки Робот зайшов усередину, отвір за ним закрився.
В примарному багряному світлі проступають якісь пристрої, частини і агрегати устаткування, кулі, циліндри, спіралі, в яких пульсує багряне світло.
Робот іде коридором, з боків, крізь прозорі шестигранники, видно секції цього дивного приміщення.
По крутих спіралях Робот крокує вгору. Ось і верхня секція. Стеля в ній прозора — крізь неї видно сузір’я на чорному небі. Посередині встановлено щось схоже на оголений мозок. З нього витикаються тоненькі штирки, наче нейрони. Поруч — сидіння, де міг би вмоститися слон.
РОБОТ. Отто Дік! Я приніс вам газу — азоту і кисню.