— Мені здається, що ви подали доказ… неорганічного походження нафти… Розумієте? Неорганічного! — Микола хотів щось заперечити, але професор зупинив його. — Не будемо зараз дискутувати, бо проблема занадто серйозна і потребує глибокого вивчення. А часу на дискусії у нас нема. Є нагальніші справи.
Доповнюючи один одного, Іван Макарович і Жаннета розповіли про «кінофільм». Тільки тепер хлопці звернули увагу на міжзоряного мандрівника, що сидів у ніші, поблискуючи своїми великими опуклими очима. Виходило, що тут жили не селеніти…
— Отже, Дік, очевидно, в космічному кораблі… — підсумував Плугар.
Вирішили зразу ж іти на пошуки.
Перед тим як надіти скафандри хлопці підійшли до зажуреної Жаннети.
— Ми вам подарували море! — пожартував Михайло.
— Так, тепер на карті Місяця буде море Жаннети, — зігрів їй подихом щоку Загорський.
Дівчина усміхнулася.
«ЗОРЕЛІТ ГОТОВИЙ СТАРТУВАТИ!»
Дік гарячково дошукувався секретів керування зорельотом. Хоч він і був досвідченим теоретиком і практиком ракетобудування, проте на кожному кроці натрапляв на складні головоломки. І це було цілком природно: адже інженерна думка на невідомій планеті, де створили цей гігантський космічний корабель, розвивалася зовсім іншими шляхами. Отто Дік мав високу технічну кваліфікацію, і, зрештою, йому вдалося розкрити багато таємниць конструкції. Обслідуючи мозкоподібний пульт керування, він здогадався, що ця моделююча установка мусить працювати під впливом біотоків, але ніяк не міг дошукатися способу їх передачі.
Він ставав біля пульта і напружував усю свою силу волі — ніякої реакції не було.
Невдачі нервували його. То він примружував очі, і тоді вони ховалися під густими бровами, то стискував щелепи, що аж жовна набігали. Нетерпіння, злість пекли його, на обличчі з’являлася страшна гримаса. Він шастав по секціях зорельота, зазираючи в усі куточки, пильно шукаючи схеми управління. В одному місці натрапив на багатогранники — точнісінько такі, як ото біля мумії, — потримав-потримав і жбурнув, як непотріб. Тут же знайшов якийсь пояс — еластичний, гнучкий матеріал із такими самими штирками, як і мозкоподібний пульт. Довго розглядав він цей пояс, рахував штирки, співставляв їх із тими, що на пульті. Потім дав Роботові:
— Досліди цю річ.
Робот спрямував на пояс свої об’єктиви і взявся ретельно вивчати. Небагато часу потрібно було йому, щоб визначити фізичні властивості, будову пояса.
— Це прилад невідомого призначення, — доповів металевим голосом.
Обличчя Діка освітилося торжествуючою посмішкою. Прилад!
— Це діадема керманича! — вигукнув він, трясучи поясом над головою. — Зараз же вийди назовні і передай радіограму: «Отто Дік, диктатор світу, наказує всім імператорам, королям, прем’єр-міністрам, князям, негусам, султанам і всяким іншим шахам прибути на Джомолунгму для прийняття присяги і закладки столиці Всесвіту. Непокірні держави будуть знищені дощенту». Записав?
— Так, володарю.
— Іди.
Робот пішов. Дік поспішно повідкривав крани балонів, і звідти закурився газ. Потрібно було створити в кабіні атмосферу. Потім він відхилив шолом скафандра і надів того пояса собі на голову, наче колючий вінок. На пульті почало перебігати невиразне світло, пульт ожив.
Божевільна радість зблиснула в очах Діка.
Пояс, завеликий для його голови, спадав. Як тільки він зсунувся — пульт погас. Тепер немає сумніву: біотоки понесуть накази на всі агрегати!.. Дік перевіряє дію пояса ще і ще. Ефект разючий.
Та що це раптом — він задихається, спазми душать горло, туманиться зір. Кидається до запасних балонів, спотикається, падає. Повернувся Робот, піднімає його і тільки затримує. Жадібна Дікова рука тягнеться до балона і ніяк не може дотягнутися. Нарешті дістав, ухопив мундштук зубами, глибоко вдихнув. Атмосфера, виходить, розріджена, треба на всяк випадок страхуватися. Підбадьорений киснем, підвівся, знову надів пояса на голову.
Зараз Дік не метушився, не гарячкував. Він повільно підійшов до пульта, як до жертовника, вщерть сповнений власної величі. Правда, затичка в зубах у вигляді масивного мундштука зменшила б цю велич для стороннього ока, але тут нікого, крім Робота, не було.
Пульт ожив, запульсували звивини кібернетичного «мозку», засвітився на стіні екран, показуючи навколишню місцевість. Поступово на ньому зринув голубуватий диск — Земля. Дік думав про Землю, і ось вона перед його очима! Отже, концентруй волю і веди цей космічний корабель туди, куди вирішив. Що таке земні ракети супроти цього чуда геніальної думки? І він, Отто Дік, збагнув усі таємниці зорельота, усі зиґзаґи думки, що його створила. Він опуститься на Джомолунгму, збудує кришталевий палац в надхмарній високості… О, тільки він подумав про Гімалаї, а локатори вже знайшли «дах світу» — на екрані забіліли снігові вершини. Туди, туди! Він ощасливить людство, взявши його долю у свої руки. На Землі почнеться справжній золотий вік! Але спочатку…