Дік повернув голову до Робота і, стискуючи зубами мундштук, почав щось мукати. Звуків майже не було чути, тільки обличчя кривилося гримасами… Це мало означати урочисті слова:
— О рабе мій! Затям назавжди оцю хвилину. Зараз ми ринемося на Землю, щоб освіжити її атомним дощем!
Робот намагався розшифрувати Дікову міміку, але навіть його досконалий аналізатор не зміг вловити в ній якоїсь логічної послідовності. Дивлячись на свого володаря, він доповів:
— Зореліт готовий стартувати!
Дік сів на просторе сидіння скраєчку, нахилився до пульта.
Увесь об’єм кібернетичного «мозку» зробився прозорим, знизу його охопили багряні пелюстки, і їхні відсвіти надавали обличчю Діка зловісного виразу. Навіть Робот у цю хвилину стояв, як живий: по ньому хвилями котилося гаряче світло. З пелюсток почали вихоплюватися білі стріли, спіралі і сліпучі клубки. Здавалося, насуває гроза — грому не чути, та блискавки шматують небо. А божевільна воля Діка посилала все нові й нові імпульси біострумів. Замиготів червоний екраник на грудях Робота — сигнал небезпеки. Але Дік не помічав нічого, його розширені очі пожирали бурхаючий світлом пульт…
І раптом — сліпучий спалах, беззвучний вибух страшної сили… В якусь коротку мить і зореліт, і Дік з його механічним рабом перетворилися на дуже шкідливе для всього живого випромінювання. І все це поглинув чорний простір…
Цей вибух помітили численні обсерваторії Землі. Та й не диво, адже він опалив величезну поверхню Місяця, понад 10 000 квадратних кілометрів.
Загорському і Мільку просто пощастило, що вони не встигли вийти на поверхню, а крокували анфіладами печер, балакаючи про Жаннету, багатогранники і далеку планету біля Проксіми Центавра, спустошену атомною війною.
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Минула довга місячна ніч. Чотирнадцять земних діб чорна тінь висмоктувала з поверхні Місяця тепло. Та ось на затіненому диску одна по одній спалахують якісь білі точки. То сонячні промені впали на вершини високих гір. Це вже народжується новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довготривала ніч відступає перед сонцем. Воно поступово заливає гірські хребти, спускається все нижче, нижче… Ось черкнулося поваленої «Комети» — гостро блиснув ілюмінатор.
Загорський ішов до літального апарата. Кожен спалах мінералу, кожна іскра, викресана Сонцем, відлунювала музикою в його серці. Яка різноманітна природа, яке багатюще життя!
Загорський відразу ж береться настроювати радіостанцію.
В ефірі тихо. Довго сидить Микола, ніби прислухаючись до цієї непорушної космічної тиші. Задумався, замріявся. Дивиться на пустельний місячний краєвид, а бачить інше.
Ось йому чітко уявляється місячний цирк, над яким поблискує прозоре склепіння. Під тим склепінням — будинки, вулиці, мчать машини, ходять люди…
А в горах тим часом працюють атмосферогенні апарати. Це почався другий етап оживлення «філії Землі» — люди створюють атмосферу; Небо із чорного стає темно-синім, світлішає, голубіє. Люди скидають скафандри. Пропливає хмара, бризкає дощ, і повниться, повниться струмок… Плине широка ріка, а на ній — кораблі… Дівчина, схожа на Жаннету, махає комусь рукою. А там далі — синіють ліси, біліють міста, здіймається вертоліт…
— Пі… пі… пі…
Зазвучали сигнали в навушниках, Загорський аж стрепенувся, ніби прокидаючись зі своїх мрій. У навушниках почулося:
— «…мета», ідемо на посадку, «Комета»…
На чорному небі поміж зірок Микола помітив срібну рисочку. Швидко заговорив у мікрофон, і радість стискувала його груди. Земля, рідна Вітчизна послала їм допомогу!..
А рисочка росте, росте, вже схожа на веретено. З нижнього кінця вихопився золотий сніп, ракета поволі опустилася за гірські шпилі.
…Трьох чоловік з екіпажу «Комети-2» Загорський віз до мозаїчного залу. Решта лишилася на плато, щоб розпочати роботи по підняттю поваленої вибухом ракети.
В екіпажі «Комети-2» були, звичайно, добре знайомі Миколі космонавти. Лише двох він не сподівався тут зустріти: селенографа, що був десятитисячним претендентом на політ у космос, і лікаря, від якого весь час у космос летіли самі прокльони. Лікарем була… Ольга. Так, та сама Ольга, яка не пускала його в політ, яка навіть не вийшла попрощатися з ним у той знаменний день. Та сама?.. Коли Микола піднявся в кабіну і вона простягла йому руки, щось ніби промайнуло знайоме, щось ніби озвалося далеке-далеке… Він потряс їй руки, навіть поцілував її. Але він цілував і всіх інших. Дивився на неї, а думав про Жаннету. І, може, Ольга відчула ті думки, ту тривогу, бо відразу ж похвалилася, що має ліки і спеціальну апаратуру для лікування очей, вражених променевою хворобою. Вона сказала, що лікування треба почати невідкладно, і поспішила з Миколою до «глибинного міста». До них приєдналося ще двоє.