Прилад працював гарячково. Інтенсивність космічних променів збільшувалася з кожною хвилиною. Спочатку вона перевершила норму в тисячу разів, потім — у три, а згодом — у дев’ять тисяч!
Про всі ці явища Ігор Підгайний негайно сповістив по радіо на Землю.
Міжпланетна «погода» гіршала. Рація працювала з перебоями, а потім і зовсім замовкла. Розлючений Ігор гукав у мікрофон, розбирав і знову монтував передавача, але нічого з того не вийшло. Шум і сухий безперервний тріск заповнювали йому вуха.
Електромагнітна буря наростала. Зливи часточок високих енергій могутніми потоками ринули із Сонця. На металеве тіло ракети налітав невидимий шторм.
Не допомогли захисні екрани — перестали працювати прилади. Швидкодіюча електронна машина «збунтувалася»: то раптом без ніякого завдання видавала стовпці чисел, то завмирала. Її електронний мозок зажив якимось божевільним життям. До порушення режиму її роботи спричинилося ще й підвищення температури. Екіпаж з тривогою стежив за екраном осцилографа, сполосованого зеленими лініями-блискавками.
Зненацька ракету рвонуло із страшною силою. Навіть Підгайний не встиг добратися до свого місця, хоч йому досить було зробити один крок. Попадали, хто де був, і лежали оглушені. «Метеорит?» — промайнуло в Ігоря. Червона пелена захиталася йому перед очима, потім виплив серпик Венери… У чорну прірву небуття провалилися також Надія і Петро Петрович. Чи довго вони лежали непритомні? Важко сказати. Але першим прийшов до пам’яті Петро Петрович. Розплющив очі — наче з туману випливала кабіна, голова гуділа, мов дзвін. Минула хвилина, друга, а гудіння не стихало, Петро Петрович відчув, що тіло його дрижить.
«Що це таке? — здивовано подумав, і враз страшна догадка різонула свідомість: — Невже реактор?..»
Так, він не помилився: працював реактор, його ввімкнула електронна машина, яка діяла свавільно, не підкоряючись волі людини. Реактор працював на всю потужність, а з ним і силова установка, що рухала ракету. Тепер зрозуміло було, яка сила так несподівано притиснула їх до підлоги…
Щось сказав Підгайний. Обізвалася Смеречанська. Та Петро Петрович не дослухався. «Аварійні стержні… — підводився, наче підіймав величезну вагу. — Опустити аварійні стержні!» Хапаючись за скоби, він ступив до пульта. Он і червона кнопка під скельцем. Досить розбити скло і натиснути на неї, щоб кадмієві стержні стали між урановими. Але яка важенна рука! Петро Петрович напружує всю свою силу, щоб хоч трохи підняти руку над кнопкою. Болить плечовий суглоб, та, зціпивши зуби, Петро Петрович все ж підносить її, згинає неслухняні пальці в кулак і важко опускає його на кнопку. Розбите скло впилося йому в тіло, а він тисне і тисне кнопку…
Гудіння не припиняється.
Петро Петрович великим пальцем придушив червоного ґудзика кнопки, але енергетична установка працювала як і раніше. Він чув приглушене гудіння і всім тілом сприймав вібрацію корпусу ракети. В нього похололо на серці: запобіжний механізм відмовив! Стержні заклинило…
Повернувши обважнілу голову, зустрівся поглядом із Підгайним. Важко дихаючи, Ігор підійшов до пульта і притиснув кнопку. Ефекту ніякого.
Надія схилилась грудьми на пульт і мовчки перев’язувала Петру Петровичу поранену руку.
Тяжкі думки обсіли кожного. Ракета втратила найважливіші органи. Нею вже не можна було керувати, не можна було визначити точного місцезнаходження, не можна було розмовляти з Землею… Осліплена, вона мчала хтозна-куди.
Троє людей, що були в ній, почували себе пригнічено. Байдужість змінювалася різкою тривогою. Це не пройшло повз увагу Петра Петровича. «Виходить, не лише на прилади впливає, — думав він, — а й на нас…» Особистою витримкою командир екіпажу намагався подати приклад. «Тільки не послаблювати волі! — наказував сам собі. — Триматися. Будь-що триматися».
Петро Петрович знову перебрався до телескопа, зробив виміри за допомогою мікрометра. Обличчя його пополотніло:
— Ми збилися з курсу, товариші. Нас наближає до Сонця.
Тривога палила їх вогнем. Їх несе до Сонця, і вони безсилі що-небудь зробити. Розпач, відчай, лють, — хіба це зарадить справі, коли немає в руках енергії, щоб вгамувати стихію?
Незабаром відчули, що ракета нагрівається все дужче. Гаряче повітря забивало груди…
Петро Петрович продовжував спостереження за допомогою телескопа. Ігор Підгайний працював біля пульта управління, марно намагаючись відновити свою владу над реактором. Надія широко відкритими очима дивилася поперед себе і, мабуть, нічого не бачила.