…Час ніби застиг. Інколи мені здається, що ми зовсім не рухаємось, а висимо у порожнечі. І в мені — порожнеча. Голова мені крутиться, тіло так змучилося, що я вже не відчуваю болю. Ти б не впізнав, дідусю, своєї веселої онуки. І невже я була колись веселою? Не віриться. Глупо. Чи, може, це я так думаю, що виснажилася до краю? А хіба тінь здатна думати? Адже я — тінь з великими очима, в які заглядає смерть…
Прощай, дідусику. Прощайте всі, хто пам’ятає нас. Олівець випадає мені з рук. Мабуть, уже не підведуся. Ігор лежить, і я…»
ІСКРИ У ТЕМРЯВІ
Скільки вона спить — добу? Чи цілу вічність? Та коли Ігор почав будити її, ніяк не могла підвестися, перебороти кволість.
Ослаблена фізично, змарніла, Надія втратила бадьорість. Вогонь життя поступово згасав у її грудях, очі її, що колись дивилися на світ з подивом і захопленням, тепер потьмяніли. З них проглядала байдужість. За час довгої мандрівки Надія опанувала нову для себе галузь — астрономію, зробила багато цінних спостережень над скупченням зірок, особливо — над ядром нашої галактики. Все це, відбите у численних фотографіях, спектрах, дало їй матеріал для наукової роботи, але не принесло радості. Вона так і не спромоглася завершити дослідження.
Зараз їй хотілося одного — спати і спати, довго, без кінця спати. І щоб Ігор не стовбичив над нею зі своїм загостреним обличчям…
А він стовбичить!
— Та що це таке? — сердито гукає до Надії. — Куди це годиться? Ану вставай! — Термосить її за плече, зиркає запалими очима. — Нічого киснути. «Мабуть, не підведуся. Ігор лежить, і я…» Що «я»? Ігор лежить, бо не йому чергувати, а тобі, зрозуміло?
Надія, перемагаючи смертельну втому, підводиться.
Добре, що тут немає тяжіння! Якби було, та ще таке, як на Землі, — вона не змогла б підвестися.
— Ти читав мого щоденника? — байдуже спитала, пробираючись попід стіною до телескопа. Блідими, кволими руками ледве могла втриматися за поручні. — Не гнівайся, Ігоре, в мене зовсім немає сили. — І окинула кощаву постать юнака жалісним поглядом.
Цей погляд роздратував його.
— Чого ти дивишся, як мадонна великомучениця? На біса нам жалощі? Ну давай будемо плакати одне над одним: нещасні ми… Тяжко-важко нам… Чи це допоможе? Треба діяти, чуєш, Надю, — діяти, а не скніти!
Дівчина мовчала. Коли б він знав, як їй усе надокучило! Особливо почуття голоду… Життя стало якимсь набридливим, одноманітним і тяжким обов’язком. Дідусь, який вклав у цю дівчину всі скарби своєї душі, зараз не впізнав би її. Про це й подумав Ігор, ждучи, що скаже Надя. Але вона мовчала. Тоді він знову заговорив:
— Ти забула про свого діда, Надю… — Голос Ігоря став лагіднішим. — Як він покладався на тебе, як сподівався…
— Ти стаєш жорстоким, Ігоре, — нарешті обізвалася дівчина. — Не тривож тіней… — На хвилинку вона одхилилася від окуляра, і від того руху волосся хмарою знялося над її головою. — Я знаю: дідуся вже давним-давно немає в живих. Та й взагалі нікого з родичів і знайомих. І наше існування позбавлене найменшого сенсу…
— Еге-ге! — прицмокнув Ігор. Підійшов до Наді. — Он яка пісенька! Не життя, а існування, та ще й без сенсу. Так-так. Оце додумалась. Та чи розумієш ти, що говориш? Ну тяжко, ну страшенно тяжко… Так через це треба забрести у болото песимізму?.. Жалюгідна філософія!
— Але ж згодься…
— Ніколи я з цим не згоджуся, ніколи! Життя людини, життя мислячої матерії є найвищим, найпрекраснішим досягненням природи, і заперечувати його — значить, робити щось протиприродне.
— Але ж для того, щоб жити, потрібна енергія. А її нема. І краплини.
— Неправда. В нас ще є енергія, багато енергії! — вигукнув Ігор і вже тихіше додав: — Тільки не треба хникати.
Розмова, видно, втомила його. Витирав хусточкою скроні.
— У мене вже й очі болять, — тихо говорила Надія, не відхиляючись від телескопа. — От рояться, танцюють якісь зірочки, наче іскри… Іскри в темряві, як ото пригадуєш? — увечері з димаря…
— Ану дай я…
Ігор притулився бровою до окуляра. Що за знак? Йому теж перед очима танцювали іскорки. Вони наче летіли з невидимої паровозної труби — золоті краплинки на темному фоні. Заплющував, протирав очі, але картина не мінялася. Здавалось, ті іскорки ростуть, наближаються, їх все більшає і більшає.
— Ну що? — спитала Надія. — Як твої очі?
— Ти розумієш… Мені теж щось миготить.
— От бач.