— Як швидко рухається цей супутник! — вигукнув Ігор, згадавши неквапливий Місяць.
— Шкода, що тут немає ще й кільця — такого, як на Сатурні, — пожартувала Надя.
Ігор мовчки дивився на небо, та сіть щось сіпнуло, і він нахилив голову вниз. Поглянув на воду — волосся йому заворушилося з жаху. До ракети наближалися якісь страховиська. Великі голови світилися в темній воді, причому світло то спалахувало, то погасало. Ось вони все ближче, ближче… З води витикаються їхні лапи, наче щось жестикулюють. Дивні створіння! А як вони спритно плавають! Як риби! От і населення цієї планети: водяники.
— Ти бачиш, Надю? — не своїм голосом закричав Ігор. — Заждіть, я вас почастую!
Надя була так замріялася, що коли Ігор закричав і вистрілив, то мало не впала у воду. Чого він стріляв — не второпала. Глянула — якісь страховиська накинулися на нього… Пролунав ще постріл, Ігор швидко вскочив у ракету.
ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДКРИТТЯ
Ігор тільки тоді відітхнув, коли за ним закрився люк. У ногах, а надто в колінах, відчувалася така слабість, що він мало не впав. У вухах тоненько сичало, по обличчю стікали солоні краплини — чи поту, чи морської води. Похитуючись і обпираючись об стіни, пішов до пульта. Надія мовчки поступилася місцем, сіла поруч. Він запустив двигуна, металеве тіло ракети глухо завібрувало. Звичним рухом ввімкнув екран локатора. «Мрія» залишила позад себе розбурхані хвилі. Ніякої погоні не помітно. Та й як вони можуть переслідувати ракету, оті водяні створіння? Сам вигляд її, мабуть, нагнав на них такого жаху, що тепер довго не покажуться на поверхні!
— Ти бачила таке? — нарешті заговорив Ігор. — Добре, що я їх помітив…
— Бр-р… — здригнулася Надія. — Вони такі страшні! Як ми житимем на цій планеті?
Ігор зменшив швидкість, чомусь спрямував ракету на захід і, невідривно стежачи за екраном локатора, сказав:
— Дослідимо, тоді побачимо, що робити.
Довго пливли вони темним океаном. Десь далеко з лівого борту в небі з’явилася сяюча безформна пляма. Здавалося, що хтось прорвав темне склепіння неба і ззовні сюди ллється якесь голубувате світло. Надія дивилася в ілюмінатор і тривожно думала: невже доведеться покинути оцю Голубу планету? Сама думка про чорні безкраї провалля космосу гнітила її. Ех, коли б оце повернутися на Землю! Ніколи, ніколи вона б не полетіла більше в холодний і ворожий простір. І чого, власне, рватися з Землі? Хіба є де-небудь щось прекрасніше за її повітря, степи, річки, гори? Ходила б оце боса по траві, хай би налітав на неї вітер, хай би шмагав дощ… Як там у поета сказано: «О земле моя, всеплодющая мати!»
— А ти пригадуєш плач Ярославни, Ігоре?
Ігор здивовано глянув на неї («Чого це раптом здумала Ярославну?»), наморщив лоба, подумав трохи і продекламував:
Ігоря охопило поетичне почуття. Десь аж із самісіньких глибин пам’яті зринали хтозна-коли вкарбовані слова і образи. Він увесь сяяв, чутлива душа Надії вловила те сяйво, розкрилася йому навстріч. І наче розтанув металевий корпус ракети: вони бачили перед собою поле, а в тім полі невеличке місто, обнесене земляним валом, а на тому валу ходить молодиця, піднявши руки, і розпачливо звертається до сонця, до вітру, до річки, що синіє на обрії.
Замовк Ігор. Деякий час мовчала й Надія. Тепла усмішка освітила її змарніле лице і згасла.
Знову вони відчули себе якимись зернятами в залізному стручку.
Кілька діб відпочивали, набиралися сили. Риба йшла їм на користь. Та й вітрильники, як виявилось, були дуже смачні й поживні.
Одного вечора Ігор щось помітив на екрані локатора.
— Поглянь, поглянь, Надю!
Вона схилилась над матовим овалом: щось темніє над хвилями океану. Невже отаке величезне страховисько?
Чим ближче вони підпливали, тим більше випиналося воно над водою. Ігор вимкнув двигуна, кинувся до ілюмінатора.
— Та це ж гори, Надю, розумієш — гори!
Дівчина й собі подивилася. Так, це суходіл. Видно, як білі гребені хвиль розбиваються об підніжжя чорної скелі.
«Суходіл!» — хотілося крикнути їй, але голосу забракло, і вона прошепотіла:
— Суходіл…
— Ох, і здорово! — розмахував руками Ігор. — Рано-вранці піду в похід, а ти виглядатимеш мене, як та Ярославна…
Ігор відкрив вхідний люк, і шум розбурханої стихії наповнив ракету. Похитуючись на хвилях, вона потроху наближалася до берега.