— Надю!
Відповіді не було.
— Надю, ти чуєш?
Знову мовчанка.
Чоло в Ігоря зросилося потом. Прислухався. Невже знепритомніла? Оглянувся навколо, шукаючи деревини, — треба ж підкласти під трос, щоб він не врізувався у землю. Схопив рушницю, поклав біля отвору і почав спускатись. Тіло наче враз поважчало — так і тягло вниз.
Відчувши під ногами м’який ґрунт, Ігор пустив трос. У підземеллі темно. О чорт, чому ж він не взяв ліхтарика у ракеті?
— Надійко, де ти? — гукнув, ступаючи в темряву.
Наткнувся на щось тверде. «Може, камінь?» Так і є, кам’яні глиби.
Ні, тут її нема. Ігор випростався, трохи одійшов від отвору. Очі почали звикати до мороку. Наді просто пощастило, що вона не розбилася, але що з нею тепер? Де вона поділася за ті 15–20 хвилин, що він бігав за тросом?
Ігор стривожився, йому уявлялися всякі жахи. Може, у цій печері мешкають якісь, страхітливі хижаки? Або підземелля з’єднується з морем, то її вхопили водяники… Може, вона конає в пазурах, а він тут стоїть і роздумує.
Кинувся вперед, приклав долоні рупором до рота, закричав щосили:
— На-а-дю!!!
Луна повторила кілька разів:
— На-дю, На-дю…
Потім почувся її голос:
— Іду, тихіше.
Тепер він розсердився. Чорт зна, що таке! Блукає по підземеллю, наче на екскурсію прийшла!
Надія з’явилася несподівано. Вхопила Ігоря за руки, зашепотіла, припадаючи до нього:
— Розумієш, там таке… Мені щось показалося, от я й пішла, дай, думаю, гляну…
— Пішла, пішла… — забурчав Ігор. — Ну що ж побачила?
— Тікаймо скоріше. Там чотириногі… люди!
— Що-о?
— Чотириногі люди, і їх там багато. — Надія вхопила його за руку і потягла туди, де тьмяніло денне світло. — Потім, потім усе розкажу.
— Пістолета не згубила?
— Ні, є. Ось він, візьми, — поклала йому в долоню теплий метал.
Зі зброєю в руці Ігор відчув себе впевненіше.
— Лізь, а я постою на всяк випадок.
Надія вхопилася за трос, спробувала підтягнутися, але нічого з того не вийшло. Руки сковзались, трос в’їдався в шкіру, і вона опускалась.
— Не можу я, Ігоре…
— Ну давай я тобі допоможу. Берися за трос.
Надія вхопилась обома руками, Ігор нахилився, обхопив її ноги й легко підняв угору. Вона трохи підтягнулась, але як тільки Ігор хотів пустити, зашепотіла:
— Впаду! Впаду!
Тоді він поставив її собі на плечі, поклав пістолет у кишеню і обома руками вхопився за трос. Надія намагалася підтягнутись. Ігор вигинав долоні, щоб не сковзались, упирався ногами в стіну, були моменти, коли він думав, що от-от зірветься. Зціплював зуби від напруження і дерся, дерся вгору з дівчиною на плечах. Нарешті вона вилізла.
Надія подала Ігореві руку, але він вибрався й так. Змотав троса, узяв рушницю і тільки тоді сів на траву відпочити.
— Важко було? — по-жіночому ніжно спитала Надія і долонею витерла його спітніле обличчя. — Ох, коли б ти знав, як я злякалася!..
— А чого ж ти пішла далі?
— Розумієш, мені здалося, наче щось там зблиснуло і якийсь гомін… От ніби люди заговорили!
— Почулося?
— Отож і я подумала, що причувається, дай, думаю, перевірю. Пішла, коли дивлюсь: печера повертає, я туди — світло мерехтить. Може, є вихід? Пройшла ще кроків з п’ятдесят, бачу — засклена стіна, а за нею — сад!
— У підземеллі?
— Так, під камінним склепінням розрісся величезний сад. Світла багато, все видно як на долоні. Задивилась я на розкішні плоди і спочатку не помітила цих істот. А коли глянула вниз… Повіриш, ну, такі самісінькі, як люди, тільки ходять на чотирьох.
— А вода там є — басейн чи, може, затока?
— Вода? Вони ходили по траві. А вода… Наче є невеличке озерце… Гадаєш, що то водяники?
— А хто ж? Суходолу на цій планеті мало, і цілком логічно, що вони заволоділи цим островом.
— Що ж нам робити? — В очах Надії з’явилася тривога, в голосі звучав розпач.
Ігор мовчки кусав травинку.
— Як згадаю космос, — продовжувала Надія, — то краще вже вмерти, ніж кудись летіти.
Ігор зиркнув на її змарніле лице, подумав:
«Прив’яла наша Польова квітка, але створи їй умови — знову розцвіте».
— Розумієш, Надю, — заговорив, наче розмірковуючи вголос. — Планета мені подобається, подивися, яка розкіш, яке буяння зелені! І тваринний світ, мабуть, багатий. А от господарі… Судячи з того, що ти бачила, в них є якась цивілізація. Але як ми вступимо з ними у контакт?
— А може б, вони сприйняли нас за богів?
— Ну то й що? — усміхнувся Ігор. — Дикуни примушують богів служити їм, а коли яка невдача, то розправляються з ними за зраду. Ех ти, богиня! — Ігор поплескав Надію по плечу. — А знаєш що? Ти посидь тут, на ось тобі пістолет, а я спущуся, побачу, що воно там за чотириногі.