— О, це дуже важлива експедиція! — сказав Феліче, легко беручи Ігоря за лікоть. Вони пішли доріжкою, всипаною жовтим піском. — А ви хіба не знаєте про повідомлення Астрономічного центру?
— Ні, — зупинився Ігор. — Яке повідомлення?
— Ну то я вам розповім, — Феліче знову взяв його за лікоть, і вони пішли. — Це було не так давно…
Десь внизу шуміло море, долинали різкі крики чайок, але Ігор вже не звертав на це уваги, він прислухався тільки до слів цього високого, на перший погляд, суворого чоловіка.
А Феліче розповів ось що:
— Все більше проникаючи в глибини Всесвіту, астрономи докладно вивчили шлях Сонця у галактиці. Нещодавно виявилось, що тепер воно разом з планетами наздоганяє велике скупчення міжзоряного пилу і газу і років через двадцять вступить у простір, зайнятий ним. Вам, звичайно, відомо, що в нашій галактиці дуже багато хмар із космічної матерії. Це такі «хмари», що зірки супроти них — макове зерно. І ось одна з них пролягла на шляху нашого Сонця. Густина цього пилового скупчення ще точно невідома, але можна припустити, що воно поглине близько сімдесяти процентів сонячного випромінювання. А якщо врахувати, що Сонце вестиме свою планетну сім’ю крізь цю хмару не одно десятиліття, то стане зрозумілою загроза для життя людства, взагалі всього живого: морози скують Землю, середня температура впаде до мінус 60–70 градусів.
Ось про цю загрозу й повідомив Астрономічний центр.
— То це, виходить, кінець світу настане? — силувано усміхнувся Ігор.
— Коли б людство не було об’єднане в комуністичне суспільство, то, безперечно, катастрофа була б неминучою, — задумливо промовив Феліче.
— А що ж можна вдіяти?
— Тепер у пресі відбувається широка дискусія з цього приводу. А потім буде скликано засідання Академії. Від того, який проект порекомендує Академія, залежить ухвала Великої Ради Комун. А це величезна програма роботи.
— Які ж є думки?
— Інститут «Атом», в якому працюю і я, пропонує обігрівати Землю за допомогою потужних атомних установок. Створимо поблизу Землі штучні сонця, щоб підтримувати нормальну температуру в океанах і на суходолі. Тепер ми вивчаємо цю проблему разом з ученими інститутів «Молекула» і «Жива клітина».
Слухаючи цю розповідь, Ігор і дивувався, і захоплювався досягненнями людства.
— Так чи інакше ми впораємося з цією хмарою, — продовжував Феліче. — Нам тільки треба ближче познайомитися з нею. Необхідно визначити її гравітаційне поле, електричний заряд, напрям магнітного моменту, об’єм, масу, густину, хімічний склад, та інше, щоб дати інженерам та конструкторам дані для технічних розрахунків. Це завдання і покладено на нашу експедицію.
— Ви полетите до пилової хмари? — промовив Ігор, з подивом поглядаючи на спокійне, зосереджене обличчя співбесідника. — Коли ж ви повернетесь?
— Приблизно років через п’ять, тобто на Землі пройде п’ять років. — Феліче подивився на Ігоря з усмішкою. — У нас на ракеті — значно менше, це ви по собі знаєте. Відстань, звичайно, чимала, але ми ж полетимо на мезонній ракеті.
— На якій?
— Для таких далеких космічних мандрівок ми користуємося мезонними ракетами.
— Мезонними? — перепитав Ігор, ніби щось пригадуючи.
— Так. Ці ракети можна розігнати до швидкості світла, тобто досягти мало не трьохсот тисяч кілометрів на секунду.
— Значить, опанували! — вигукнув Ігор. — У наш час на мезонних ракетах подорожували тільки герої фантастичних оповідань. Це була красива вигадка, фантазія. А тепер, значить, справдилося!
— Справдилося, друже, і вже давно!
— Як же ця ракета… рухається?
— Принцип ви, звичайно, знаєте — реактивна тяга…
Вони сіли на лавці.
— Мезонна ракета, — говорив Феліче, — має досконалу установку, яка перетворює ядерне «пальне» на потік мезонів. Відбиваючись від сферичного рефлектора, цей потік і створює реактивну тягу. Половину відстані до пилової хмари ми подолаємо з прискоренням 10 метрів на секунду, а далі підемо з таким же прискоренням, але спрямованим у протилежний бік. Це поступово загальмує ракету. Отже, наш ядерний двигун працюватиме весь час. Прискорення в 10 метрів на секунду (байдуже, в який бік) даватиме нам відчуття майже такої самої ваги, як і на Землі.
— А… велика ця ракета? — поцікавився Ігор.
— Ви її побачите. Мені здається, що ні.
— Чоловік десять бере?
— Та ні, трохи більше, — жартівливо промовив Феліче. — Крім технічного персоналу, вона бере на борт 100–120 науковців. Справжній дослідний інститут! Та що там говорити, мезонна ракета для нас такий же звичайний засіб пересування у просторі, як колись були, скажімо, літаки. В цій експедиції мене особливо приваблює можливість проведення досліджень над мікроатомами…