— Уже! Набридло байдикувати, руки аж сверблять за роботою.
— Так ти хочеш працювати? В тебе є таке бажання?
— Аякже!
— Це чудово, Ігоре.
— Ще в нашу епоху людина-паразит викликала огиду.
— А невже були такі?
— Траплялися.
— Здорові, нормальні люди?
— Так.
— Невже вони не відчували краси праці? — Слово «краси» дівчина вимовила з притиском.
Ігор засміявся:
— Красу такі людці вбачали в іншому… Скільки було таких, що підпадали під владу речей?
Аміно поглядала на нього співчутливо, а він розповідав про труднощі, про скруту, про все те тяжке, що довелося переборювати людям у його час. І він виростав у її очах. Дівчині здавалося, що тільки дужі гіганти могли витримати те, що колись витримали люди: темряву, війни, хвороби, неврожаї, голодування…
Їхню бесіду перервала бабуся.
— Ви запізнитесь на фабрику! — гукнула, заглянувши в двері.
Вони поспішили до гаража.
Аміно дала завдання «електронному шоферу», і машина рушила, плавно набираючи швидкість. Привітний будинок, сад, тополі — все подаленіло, попливло назад.
Машина була відкрита, і вітер приємно бив у груди, в обличчя. І чим швидше вони мчали, тим приємніше ставало Ігорю. Шалений рух забивав дихання і сліпив очі. Ігореві хотілося співати, співати голосно, щоб перекричати шум повітряної лавини!
Автострада з м’яким шурхотом стелеться під колеса, ліс розступається, і ось поле хлюпає своєю ніжною зеленню! Ігор вбирає очима його широке роздолля. Родюче поле, яке ж ти вічно прекрасне! Невже тебе люди колись зрошували потом і кров’ю?
А стрічка шляху мигтить і мигтить.
Нарешті машина звертає з автостради і в’їжджає в тунель, залитий сонячним світлом.
— Більшість наших фабрик під землею, — пояснила Аміно у відповідь на запитливий погляд Ігоря.
Назустріч ішли вантажні машини, але шоферів на них так само не було. В кузовах виднілися то ящики, то тюки, то контейнери.
На невеличкому майданчику біля входу на фабрику стояла легкова машина. Біля неї зупинився й автомобіль Аміно.
— Приїхали!
Вони пішли в широко відчинені двері і опинилися в просторому диспетчерському залі. Обставлене мовчазною апаратурою, це приміщення нагадало Ігореві якийсь урочистий храм. Посередині біля великого овального екрана сидів за столом чоловік у сірому костюмі. Більше нікого тут не було.
Чоловік підвівся їм назустріч.
— Доброго ранку!
— Здрастуйте!
Аміно познайомила їх. Це був черговий диспетчер Імаджо, якого вона мала змінити. Здавши чергування, Імаджо з цікавістю слухав коротку розповідь Аміно про Ігоря. І те, як вона розповідала, і те, як цей Ігор поглядав на неї, викликало в Імаджо важке зітхання.
— Хочете оглянути нашу фабрику? — запитав Імаджо. — Я залишусь і проведу вас по всіх секціях, щоб не відривати Аміно від роботи. — А сам подумав: «Треба взнати ближче… І, може, він здогадається…»
— Буду дуже вдячний.
— А це вас не затримує, Імаджо? — Холодний, діловий тон її запитання збентежив диспетчера.
— Аніскільки! Зараз я маю час, — Імаджо поспішно звернувся до Ігоря: — Ходімо.
Аміно усміхнулась їм услід: її любий колега завжди поспішав — то на якесь заняття, то на стадіон, то на рибалку.
…Довгі коридори, містки, зали, заставлені верстатами, ліфти, ескалатори, меткі крани, що переносять своїми металевими руками якісь вантажі, — не це вразило Ігоря. Хіба він незвичний до машин і механізмів? Чи не знає, що таке конвеєр? Звичайно, техніка тут чудова, є на що подивитися, але найбільше вразило Ігоря безлюддя. Скільки вони не блукали по секціях з Імаджо — не зустріли жодної душі! А машини працювали безперестанку, під склепінням відлунювало їхнє бджолине гудіння. Машини подавали матеріал, виготовляли з нього потрібну річ, запаковували її і складали на вагонетки… Хоч Ігор чув про високий рівень автоматизації, але думав, що на фабриці є робітники: адже тут виробляється найрізноманітніший одяг для дітей, дорослих, жінок.
Розглядаючи устаткування, спостерігаючи злагоджену роботу вузлів і агрегатів, Ігор мало звертав уваги на свого екскурсовода. Імаджо був у збудженому стані, очі його поблискували, він намагався погасити той блиск, та це йому не вдавалося. Безперервно говорив, мабуть, знаходячи в цьому полегшення. Розповів Ігореві про виробничу потужність фабрики: за один день вона виготовляє стільки одягу, що можна одягти з ніг до голови сто тисяч чоловік!
— І оце зараз одна Аміно керує всім виробничим процесом? — недовірливо спитав Ігор.