Далі пілот не слухав. Швидко, але так, щоб не викликати підозрінь, він повернувся до свого апарата. Тільки ступив на поріг кабіни, як його погукав посланець: «Шановний Саджера просить пілота». В руці марсіанин тримав щось металеве. «Зараз іду, — сказав пілот, — візьму ось кисневий прилад. А тут у вас добре, — говорив він до марсіанина, готуючи тим часом двигуни до запуску. — Холоднувато тільки!» — «Тут краще, ніж на Марсі, — чувся тихий голос. — Земля багатша». Пілот швидко закрив кабіну, запустив двигуни. В наступну хвилину був уже в повітрі. Поблизу рвалися кулясті блискавки, але жодна з них, на щастя, не влучила в апарат. Облетівши Еверест і ще раз поглянувши на ворожі табори, пілот взяв курс на захід.
…Ігор сидів у глибокій задумі. Аміно щось спитала його — він не почув.
— Не журіться, — сказав нарешті, підвівся й пішов до своєї кімнати.
Ліг на кушетку, розглядав різьблену стелю, його нервувало відчуття власного безсилля. Ех, якби хоч один реактивний штурмовичок! Можна було б дати їм прикурить! А так… Що ж робити?
Вранці він не вийшов до сніданку. Аміно пішла покликати, та в кімнаті його не було. На столі лежав конверт з розмашисто написаним її ім’ям. Тремтячими пальцями Аміно вийняла коротенького листа.
«Люба моя!
Я майже не спав цю ніч — сердився і думав, думав і сердився. Поведінка того пілота, який залишив нашого дідуся в руках ворогів, обурює мене до глибини душі. Молодий, сильний… Чому він не кинувся на виручку?! Розтелепа, зручний момент проґавив…»
Аміно читала стоячи. Радість відбилася на її обличчі. «Боєць прокинувся в ньому, — думала, перебігаючи очима нерівно написані рядки, — такий, як оті солдати, про яких розповідає історія».
ЗДРАСТУЙ, «МРІЯ»!
В той час коли Аміно читала Ігоревого листа, він був уже далеко.
На світанку, вийшовши на магістраль, Ігор почав «голосувати». Промчало кілька машин, але жодна не зупинилася. «Що за чорт? — подумав Ігор. — Кожен мусить мати свою? А якщо в мене зіпсувалася? Стану посеред дороги — зупинять!» І він вийшов на середину. На великій швидкості просто на нього мчала машина, гостро блискало скло, страшно було стояти. Хотів уже кинутись на обочину, але помітив, що вона збавляє хід і намагається обминути його. Розставивши руки, таки перейняв — машина стала. Ігор побачив, що пасажир спить, і рушив до дверцят, щоб попросити його… Тільки він відійшов од передка — машина рушила і втекла! «Ох, і дурень же я! — вилаявся в думці Ігор. — Електронне око машини побачило, що шлях вільний, і дало імпульс. Роззява! А ще механік ракети!»
Друга машина із сплячим пасажиром вже не обдурила його. Стоячи перед нею, Ігор загорлав:
— Алло! Товаришу!
Пасажир — це був літній чоловік із сивими вусами — прочумався, вимкнув керуючу установку. Ігор підійшов до дверцят і попросив «підкинути» його хоча б до ближчого перехрестя. Чоловік зацікавлено подивився на Ігоря.
— Ви, мабуть, людина минулого? — спитав він. — Дуже радий познайомитися з вами! Сідайте, сідайте, прошу вас!
Супутник був приємною говіркою людиною. Доїхавши до місця своєї роботи, він показав Ігореві, як вмикати і вимикати кібернетичну коробку, що веде машину, і віддав йому автомобіль. Ігор подякував і поїхав, не гаючи й хвилини. Лише наступного дня він прибув у порт, де гойдалася на хвилях його «Мрія».
Йшов по набережній похмурий, заклопотаний.
— Куди це ви так поспішаєте, що навіть не помічаєте знайомих?
Підвів голову — перед ним стояла Аміно.
— А як ти тут опинилася?
— Повітрям перегнала!
— Я встав рано, не хотів тебе турбувати… Чого ж ми стоїмо?
Вони пішли по набережній до причалу, де з тонкого троса рвалася в океан «Мрія». Звабно поблискували проти сонця ілюмінатори, ніби ракета зраділа, побачивши господаря.