— Здрастуй, «Мрія»! — весело підняв руку Ігор.
Аміно захоплено дивилася на нього.
В порту снували проворні морські катери, поважно заходили важкі океанські кораблі, працювали крани. А людей було зовсім мало. І ні метушні, ні крику, ні гаму, ні скреготу металу. Тільки білі чайки шугали з голосним кигиканням.
Ігор коротко сказав дівчині:
— Я твердо вирішив навідатися туди… Якщо ти збираєшся відговорювати мене, то можеш і не починати. Марна справа.
Аміно поглядала на Ігоря примруженими очима:
— Характер у тебе!..
— Який?
— Рішучий ти… Я хочу з тобою!
Він з вдячністю подивився на свою подругу. Хотілося розцілувати її.
Дівчина відступила на кілька кроків, окинула оком його постать і похитала головою:
— І ти хочеш отак летіти на Гімалаї?
— А хіба що? — розгублено оглядав себе Ігор.
— Треба ж як слід одягнутися, взяти спорядження. Гімалаї — це суворий куточок на Землі! А ти отак…
— Вірно, Аміно! Як завжди, я гарячкую… Допоможи мені в цьому.
Умовилися так: Ігор готуватиме ракету до польоту, Аміно тим часом піде на склад промислових речей і візьме все необхідне для себе і для нього.
— Тільки ж не барися! — попросив Ігор, ідучи до катерка, щоб підпливти до ракети.
— Та ні, це ж тут ось… — Аміно вказала на будівлі порту. — А ти що — в ракету?
— Ага, треба дещо переглянути…
Ігор сказав, що хоче стартувати з лежачого положення, та Аміно відговорила.
— Ось я попрошу чергового диспетчера порту поставити ракету вертикально, — і вона швидко пішла по бетонованій набережній.
Незабаром один з великих плавучих кранів наблизився до ракети, відбуксирував на мілке місце, рішуче обхопив металевими руками, та підняти не зміг. Довелося брати на підмогу ще й другий. Удвох вони поставили «Мрію» сторч на амортизатори.
По металевих скобах Ігор проворно піднявся в кабіну. Не встиг перевірити енергетичне господарство ракети, як Аміно повернулася — привезла два чемодани, в яких був одяг, взуття, мотки тоненьких канатиків тощо.
Ігор помацав добротний спортивний костюм.
— Вовна штучна, звичайно?
— Ні, не штучна! Із справжнісіньких живих овечок.
— Та що ти? — щиро здивувався Ігор. — А я думав, що тепер абсолютно все штучне!
Аміно, відкриваючи чемодани, пояснила:
— Чого ж… Ми використовуємо і природні можливості. Це ось для тебе…
— А скільки все це коштує?
Аміно здивовано підвела голову:
— Про що ти питаєш?
— Ой, я й забув, що тепер грошей нема! Ніяк не звикну. Ну, а ти знаєш, що таке гроші?
— Аякже, — засміялась Аміно, — вивчала ж я історію економічних стосунків! Та й у музеї бачила. Аж не віриться, що ті умовні знаки мали таку владу над людьми.
Ігор, звичайно, багато розпитував про те, як люди обходяться тепер без грошей, аж розсмішив Аміно своїм нерозумінням таких звичайних, усталених речей. Та коли дівчина зацікавилася ракетою — тут уже наш механік почав вихваляти свою техніку! Аміно була в захопленні:
— Примітивно, але… здорово! Молодці предки…
Вона з цікавістю розглядала пульт управління, ніжними пальцями торкалася речей.
Ігор дістав зброю.
— Оця річ, може, й примітивна, — він подав пістолет, — але ти мусиш опанувати її.
Показав механізм цієї «машини», пояснив, як користуватися. Дівчина швидко засвоїла все, що треба знати для стрільби.
— Це буде твій, а це мій, — сказав він, припасовуючи кобуру.
Виглянув у відкритий люк і вистрілив у зграю вітрильників, що саме пролітала поблизу. Аміно трохи не заплакала, побачивши, як птах, перевертаючись, впав на воду. Ігор, звичайно, висміяв її сентиментальність і зауважив, що з такими якостями нічого летіти до войовничих марсіан. Аміно пообіцяла бути мужньою, але як не наполягав Ігор, птаха не могла застрелити: не здіймалася в неї рука.
— Крім пістолетів, є в нас ще й карабін, і гранати. Це я захопив у дорогу свою фронтову зброю.
Прочитавши дівчині справжню лекцію про тактику ведення оборонного бою, Ігор підсумував:
— Гадаю, що можна летіти в гості.
— Давай взнаємо, що робиться на білому світі.
— Зараз включимо нашу допотопну коробку.
З приймача почулися уривки фраз, потім рівний голос марсіанина:
— Отже, всьому світові ясно, що ми затримали шановного Саджера на основі міжпланетного права і керуючись принципами гуманності. Друге. Ми глибоко і щиро переконані, що всі міжпланетні проблеми треба розв’язувати шляхом переговорів, без застосування сили і навіть погроз такого застосування. Ми відкрито і голосно заявляємо про це, хоч маємо зброю, здатну знищити Землю. Не збираючись нікому погрожувати, ми говоримо по-добросусідському: наші бази є наші бази. Третє, щодо торгівлі. Свято дотримуючись принципу невтручання у внутрішні справи інших народів, ми не можемо допустити такого несправедливого становища, коли сусіди відмовляються від вигідного для нас обміну товарами. Такий був випадок з річковим судном. Супроводжуючий його матрос відмовився мати з нашими представниками діловий зв’язок. Це був прояв нічим не прикритої дискримінації, і, зрозуміло, матрос не міг не зазнати деяких репресій. Відповідальність за цей інцидент цілком і повністю лежить на Раді Комун. У зв’язку з тим, що ви не маєте збройних сил, а ми їх маємо, ми великодушно взяли на себе місію оберігати ваше мирне життя від агресії, від загрози поневолення. Ось чим керувалися ми, не шкодуючи зусиль і коштів на створення гімалайської бази. Хто ж після цього наважиться заперечувати, що Земля повинна з вдячністю взяти на себе обов’язок утримувати цю базу, постачаючи її гарнізон усім необхідним? Замість цього нам невдячно пропонують евакуюватись, нехтуючи при цьому принципами рівності, справедливості і поважання суверенітету. Сподіваємось, що Рада Комун перегляне свою політику і буде поважати принцип невтручання у внутрішні справи сусідів, принцип їхньої незалежності. У світлі вищевикладеної доктрини ми сподіваємось зустріти підтримку наших ідеалів добросусідства, гуманності і справедливості. Треба зрозуміти, що всі ми несемо відповідальність за мир.