Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!
А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.
Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.
— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.
— По місцях! — скомандував Плугар.
Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, космонавти затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету штовхнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве втримуючи натиск розбурханої стихії газів. З прискоренням руху наростало відчуття ваги. На людей неначе навалився невидимий тягар, вони лежали, ніби налиті свинцем.
«Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?»
Микола Загорський повторював:
— Я — «Комета». Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!
Жаннета дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.
А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце, і яскрів Місяць.
Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігріву її стін. Нарешті рокіт двигуна припинився. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.
Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було прискорення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули, ще не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Мілько.
— Обережно, товариші, — попередив Плугар.
Професорове попередження про обережність Мілько почув уже під стелею: він висів у повітрі, незграбно дриґаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся.
— Ти, я бачу, добрий акробат!
Жаннета теж розсміялася, побачивши механіка в такому кумедному положенні.
Та Мілько зметикував, відштовхнувся ногою від стелі і, описавши складну траєкторію, став на підлогу. Вона відкинула його, мов пружина, але Мілько миттю вхопився за поручні. Винувато усміхнувся:
— Тут, брат, мимоволі станеш акробатом!..
— Не робіть різких рухів, товариші, — нагадав Іван Макарович. — Не забувайте, що пересуватися по кабіні можна тільки тримаючись за поручні.
— Ось так! — весело вигукнув Загорський, стукнувши обома руками по товстій спинці свого крісла.
І відразу ж опинився під стелею.
— Ого! — вигукнув Мілько. — Ти, брат, спритний. Ніякий канатоходець не зрівняється з тобою! Та не борсайся, я тобі допоможу.
Тримаючись однією рукою за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на підлогу.
— Оце так штука! — бурмотів Микола. — Тільки подумати…
Ще під час підготовки до польоту всі добре знали це явище, але хіба можна до нього призвичаїтися? І ось, незважаючи на тренування, цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.
…«Комета» мчала з шаленою швидкістю, але члени екіпажу не відчували руху. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше — висить на одному місці! З правого боку весь час палахкотіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Відстань до них така велика, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Місяць. Але око не могло цього вловити.
З кожною хвилиною космічний корабель наближався до Троянди космосу. Розумні, чутливі автомати вели його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка у певній точці перетинає орбіту штучного супутника.
Причалити до Троянди — це вже робота механіка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в грубі, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші — на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і поглядає на прилади. Електронна обчислювальна машина весь час показує відстань до Троянди — в кілометрах і хвилинах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду: