— А коли ж… нам піднесуть квіти?
Аміно зашарілася:
— Чого ти так поспішаєш?
— Я тебе ждав довгі століття…
— І я ждала. Ну гаразд, сьогодні скажемо татові й мамі…
Заходило сонце. Сипнуло на берізку вогнем, і вона спалахнула аж до вершини.
Додому наче на крилах летіли. Не терпілося поговорити з батьками. Ігор так задихався, що зайшов до своєї кімнати перепочити. Канапа приємно холодила щоку, але він відчував себе все гірше й гірше. Паморочилась голова, було важко дихати, наче хтось давив за шию.
Легкою ходою зайшла Аміно. Обличчя її сяяло.
— Я вже поговорила з батьками! — гукнула вона ще з порога. — Чуєш, Ігоре, скоро й нам піднесуть квіти!
Ігор мовчав. Лежав, заплющивши очі, бо коли розплющував, то кімната починала перевертатися.
— Що з тобою?! — скрикнула Аміно. — Ти аж пополотнів!
— Погано мені, люба…
Вона кинулась до екрана, викликала лікаря. Стривожені батьки підійшли до хворого. Ігор стогнав, зціпивши зуби. Дівчина ходила по кімнаті. Страшне передчуття розширювало їй зіниці. Коли б скоріше прибув лікар! Невже…
Почулися кроки, Аміно побігла назустріч і ввела лікаря. Це був високий, уже немолодий чоловік. Швидкими, точними рухами надівши халат, він почав оглядати хворого. Обличчя його нахмурилося, коли він побачив пухлину на шиї.
— То його марсіанин вдряпнув… — пояснила Аміно.
Закінчивши огляд, лікар попросив негайно доставити хворого в клініку. Гуртом винесли Ігоря в машину. Аміно сіла біля нього, Саджера відкликав лікаря убік:
— Що з ним?
— Отруєння. Марсіанська отрута руйнує центральну нервову систему… Треба поспішати!
В СОНЯЧНІЙ ПАЛАТІ
Ігор розплющив очі і побачив білу високу стелю, верхні частини вікон з світло-жовтими шовковими шторами. Вікна були відчинені, і штори злегка коливалися.
Пригадав, що він у лікарні, але не знав, скільки часу тут лежить.
Відчуває — здоров’я повертається до нього. Голова, правда, ще важка, але не болить. Спробував підвестися — нічого, підвівся. Обіперся спиною об подушку і задивився у вікно. Видно було сад, якісь великі синюваті плоди густо вкривали гілля; ближче до вікна росла берізка, тонкі її віти, спущені вниз, легко погойдувалися.
І таке літепло наповнювало палату, що Ігор відчув радість від того, що він дихає цим повітрям, що бачить цей сад, пронизаний сонячним промінням.
Довго він так сидів, милуючись тонкими вітами берези, грою світла на листі, на тугих плодах. Він не почув навіть, як зайшов лікар, і лише тоді звернув на нього увагу, коли той заговорив:
— О, значить, все йде добре, у вас уже з’явилися відчуття і ви встановлюєте зв’язки із зовнішнім світом!
— З філософського погляду, так, — усміхнувся Ігор.
— Не тільки з філософського, — сказав лікар, сідаючи на стілець біля ліжка, — а й з погляду фізичного. Як ви себе почуваєте?
— Добре.
— Зараз ми пересвідчимось.
Він досліджував організм Ігоря, по черзі приєднуючи то до рук, то до грудей, то до голови різноманітні апарати, стрілки яких викреслювали на маленьких картках заплутані лінії.
— Бачите, — говорив тим часом лікар, — трудність була в тому, що отрута глибоко проникла у нейрони, вразила життєві центри нервової системи. Повільність дії дала їй можливість непомітно захопити вирішальні позиції, — теоретизував лікар, — і тоді вже розгорнути наступ.
— Що ж показують оці візерунки, — кивнув Ігор на картки, на яких прилади вивели ламані лінії, — наступ відбито? Ворога розгромлено?
— Так! — підвів голову лікар. — Бій ми виграли. Тепер вам треба тільки зміцніти. Чутливість нервової системи певний час буде ще підвищена, але поступово дійде до норми.
— А коли ж… додому?
— Скоро вже. — Лікар поставив прилади на столик, зібрався йти. — Вам тут не буде самотньо. Вас будуть провідувати, а крім того, користуйтеся екраном. — Він показав на стіну, і лише тепер Ігор помітив великий матовий чотирикутник. — Гуляйте в саду.
Після відвідин лікаря Ігор відчув себе ще краще.
Трохи походив по палаті. Потім сів у зручне плетене крісло і взяв голубу грушу дистанційного настроювача: йому хотілося викликати Аміно. Та не встиг він увімкнути потрібну хвилю, як спалахнуло червоне вічко з якоюсь цифрою: хтось викликав його. Ігор, не заглядаючи в каталог хвиль, натиснув вмикача. Світло затремтіло на екрані, і ось він побачив Надію і Марісту, що дивилися на нього веселими очима.
— Здрастуй, Ігоре! — гукнула Надія.