— Так, мезонні ракети базуються не на Землі, а біля штучних супутників.
— Цікаво… — задумливо промовив Ігор. — А Троянда космосу[6] кружляє?
— Так, а звідки ти про неї знаєш?
— Я був студентом, коли її спорудили.
— Це було дуже давно, так давно, що аж не віриться! — Аміно сіла на ручку крісла, прихилила Ігореву голову до себе, помовчала, а потім спитала: — Ти вже зовсім здоровий, правда?
— Правда, моя люба.
ІГОРІВ СЕКРЕТ
Всю дорогу до ракетодрому Ігор був задумливий. В машині точилася невимушена бесіда, а він собі сидів, прихилившись плечем до дверцят, і мовчки дивився на поля, на яких до самого обрію половіє хліб, на голубі ліси, що здіймаються казковими мурами, на синє бездонне небо. Надія і Маріста щось запитували Феліче, Аміно перемовлялася з дідусем, а Ігор навіть не дослухався, про що вони говорять. Якісь неясні образи, невиразні почуття сповнили йому душу. Ні, він не сумував, але був не такий, як завжди. Чогось йому хотілося, кудись його тягло, вабило. Чого? Куди? Він зараз і сам не знав, та й не замислювався над цим.
Проскочили невеликий дубовий лісок, і враз відкрилося море. Прекрасна голуба широчінь! Ігор аж усміхнувся — таке воно могутнє й красиве.
Незабаром побачили і ракетодром, звідки вони мали вилетіти до супутника. І хоч Ігор уже знав, що найбільші ракетодроми розташовані на берегах морів, проте з цікавістю дивився на біліючі споруди. Але де ж ракети? Жодне «веретено» не націлювалося в небо.
Вже коли під’їхали зовсім близько, — помітив, що ракети погойдуються на воді.
— То це ж, виходить, не ракетодром, а ракетоплав? — кинув репліку, ні до кого не звертаючись.
— Вірно, — підтримав Феліче. — Наші ракети сідають на воду і стартують з води. Зручніше!
— Але ж стартувати…
— В них є невеликі крила, і ракета здіймається, як гідроплан.
Коли б хто знав, з яким почуттям заходив Ігор до ракети, як приглядався до її устаткування! Він літав на одній з перших пасажирських ракет, а яка ця — далека родичка тієї грубуватої і багато в чому недосконалої конструкції?
Все тут милувало око: і оздоблення, і зручність пасажирського салону. Поки всі займали свої місця, Ігор зазирнув до кабіни пілота.
— Заходьте, заходьте, будь ласка! — запросив пілот — чорнявий юнак у комбінезоні. Видно, він упізнав людину минулого. Пілот сидів проти невеличкого матового щитка, але ніяких приладів на тому щитку Ігор не помітив.
— Оце такий пульт управління? — здивувався Ігор.
— А хіба що? — спитав пілот.
— А де ж прилади? Як же ви будете стежити за роботою двигуна?
— Ось побачите, — стріпнув чубом юнак, подивившись на годинника. — Якщо хочете, сідайте ось тут, — вказав на крісло поруч себе. — Поведемо ракету вдвох!
«Поведемо ракету…» — він сказав це, звісно, жартома, не знаючи, скільки хвилювання викличуть ці слова в Ігоря. З якою охотою сів би він оце за пульт! Щоб від його руки запрацювало серце ракети, забилося в шаленому темпі.
«Чудний я чоловік, — думав про себе Ігор, сідаючи біля пілота. — Ну яка мені різниця — він поведе чи я?» Але йому не хотілося бути пасажиром, вся його діяльна натура повставала проти такої ролі. Хотів уже попросити в цього юнака, щоб сісти за пульт, але стримався. Цього пілот не може дозволити, а відмовить — Ігореві буде соромно. Нехай уже веде!
Коли настала хвилина старту, юнак перевірив, чи всі на місцях, і сів за пульт. Торкнув пускову кнопку — загуділо в дюзах, ракета похитнулася і рушила. На матовому щитку заграло кілька різнобарвних ліній — екран сигналізував про роботу агрегатів.
Ракета відчалила від бетонного пірса, збоку у неї висунулись широкі обрубисті крила — і через якусь хвилину вона вже була в повітрі.
Наростаюча вага припнула Ігоря до сидіння, злегка паморочилась голова, та він весь час не спускав ока з матового екрана щитка, на якому тремтіли лінії-сигнали. «Цю опанувати мені буде неважко, — думав інженер-механік «Мрії», — а от мезонну… Вивчу й мезонну. Обов’язково!» Саме тепер особливо гостро Ігор відчув, що космонавтика — це його стихія, його покликання. Міжпланетний простір — ось що вабить його нестримно, заронює в душу неспокій.
Стихли двигуни, ракета помчала за інерцією з постійною швидкістю. Ігор, тримаючись за поручні, перейшов до пасажирського салону і вмостився поряд з Аміно. Їхні погляди зустрілися. «Полегшало?» — мовчки запитувала дівчина. Він відповів їй усмішкою.
Розмова йшла, звичайно, про експедицію до Холодної хмари, як назвали в пресі скупчення космічного пилу, що сунуло в своєму русі навколо галактичного центру саме по тому шляху, по якому Сонце веде свою планетну сім’ю.