Це була музика! Музика світла і кольорів — похмура і разом осяйна. Тисячі скрипок зазвучали в Миколиній душі. Стояв, як заворожений. Угорі виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).
Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись від каміння, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що тут пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що обступили «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:
— Гляньте! Селеніти!
Іван Макарович повернувся у той бік. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу… Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, які зберегли форму живих істот. Коли він спробував доторкнутися, порох розсипався, наче нічого й не було.
У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до тих істот, які давно стали порохом.
Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі призвичаїлись, і вони почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.
— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.
Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію цієї матеріальної культури, призначення споруд, а може, навіть і звичаї їхніх господарів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на поверхні неможливе через брак атмосфери, холод і спеку. Мабуть, вони шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, джерелом надій, сподівань для цих істот було не холодне небо, а надра планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.
— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їх не врятувало…
— Ех, якби вони протримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!
— Треба все це на кіноплівку, Миколо.
— Апарат же нагорі!
Тільки тепер вони згадали про свій транспорт, залишений під скелею, про ракету, яка височить десь за горами. Як там Жаннета і Мілько?
— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.
— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться!
— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. А тепер я швидше, за годину справлюся!
— Гаразд!
Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.
«Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Треба пошукати…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоро-сині хвилі ріки. Перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї доньки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Донька махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної, хоче не відстати від яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.
Коли Іван Макарович подивився на годинника, дрімоту як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може, він десь поблизу заблудив?
— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!
Короткі радіохвилі кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було.
— Миколо! Миколо!
Навушники мовчали.
ЛЮДИНА Й ГАЛАКТИКА
Жаннета Барб’є «розгорнула» свою обсерваторію поблизу «Комети». Вона розчистила для себе невеликий майданчик і на твердому, як камінь, пористому ґрунті встановила астрограф. Це була найновіша модель, виготовлена по спеціальному замовленню і укомплектована спектрографом конструкції самої Жаннети Барб’є. Цей спектрограф відзначається своєю світлосилою.
Одного погляду в окуляр було досить, щоб переконатися, наскільки тут кращі умови для спостереження, ніж на Землі. Кращі? Ні, просто ідеальні! Якщо земні обсерваторії — навіть високогірні — приліпилися на дні повітряного океану, то тут зовсім немає атмосфери з її помутнінням, температурними коливаннями, пиловими включеннями і т. п. Тут, на Місяці, світло далеких галактик доходить до телескопа безперешкодно. На космічний газ можна не зважати: він настільки розріджений, що практично не відрізняється від вакууму. Цей фактор не враховується і при спостереженнях із Землі,
Жаннета відчувала себе найщасливішою з усіх живих астрономів. Важко було повірити, що це не примарилось їй, що це — насправді. Але ось біля неї труба, над нею чорна сфера, знайомі сузір’я. Сіла на розкладений стільчик, схилилася до окуляра. Шолом скафандра трохи заважає, бо не можна притулитися бровою до ободка, але це від незвички. О, чудово! Почала працювати руками — труба зрушила.
Працю астрономів можна порівняти з мисливством чи рибальством. Але вони полюють на зірки, виловлюють у безмежному океані Всесвіту цілі косяки галактик.
Передчуття хороших ловів охопило душу Жаннети. Спочатку їй кортіло дослідити відкриту нею комету, але цю думку вона відкинула зразу. Не можна гаяти часу. Всі її зусилля — галактикам, конкретніше — взаємопроникаючим галактикам.
Через хвилину вона вже знайшла те, що шукала. Так, це дві велетенські галактики, що, здавалося, проходять одна крізь одну. А може, це проходження уявне? Цілком вірогідно, що ближча просто проектується на дальшу. З великої віддалі може здатися, що два зустрічні океанські лайнери врізалися один, в одного, а насправді — між ними велика відстань. Отак і галактики. Крізь зоряні скупчення однієї просвічують зірки іншої, і та інша проходить далеко-далеко, може, на віддалі кількох діаметрів. До того ж, треба врахувати і ефект Ейнштейна — відхилення променів біля великих мас. Адже не одну й не дві зірки промине світло далекої галактики, поки дійде до її ока. І не одну тисячу, й не один мільйон, а — мільйони мільярдів масивних сонць!
Ні, це не просте завдання — дослідження галактик. І якщо їй, Жаннеті, вдасться ступити у цьому напрямі вперед хоч на крок, — вона вважатиме, що жила немарно.
Ось вона спостерігає ці дві галактики, і уява малює їй живу картину: пливуть світи один крізь другий — нестримно, велично, з музикою свого радіовипромінювання. Їй хочеться, щоб було саме так. А голос розуму скептично питає: а чи потрібно бажане видавати за дійсне?
Мілько вивів її із задуми:
— Як ідуть спостереження, Жаннето?
— Тут таке, Михайле… Природа показує такі несподіванки…
— Так це ж добре! Чим більше вона ставитиме нам запитань, тим краще.
— Вірно. Та я не про це.
— Природа хоч і примхлива, — жартував Михайло, — але добре серце має.
— Мабуть, вам скучно на самоті.
— А ви хіба не на самоті?
— Ні, я віч-на-віч із Всесвітом.
Жаннета замовкла, спохватившись, що говорить красивості. Потім спитала: