Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Микола знав, що в цей гострий, хаотичний період можна сподіватися всяких ускладнень.
Мілько розплющив очі.
«Шокові явища поступово згасають», — подумав Микола.
— Михайле! — гукнув.
Губи Мілька заворушилися, але слів не було чути.
— Мишко, друже, тобі краще?
А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.
— Ось покладемо тебе зручніше… — говорив, беручи Михайла під пахви. — Правда ж, тобі вже набагато краще?
Легко, без напруження поклав кремезного юнака на його місце, повернув на правий бік:
— Отак полеж, на випадок нудоти.
Іван Макарович теж добре стукнувся, але він цього й не помічав, стривожений пораненням Мілька. Мовчки дивився, як порається біля нього Микола, подавав потрібні речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може, здвиг кори Місяця?
— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.
— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!
Тільки тепер Іван Макарович звернув увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.
— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — невже назавжди? Як ви гадаєте?
— Треба знайти вихід…
В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.
— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, і струс поверхні…
— Вибух-то вибух, але там немає ніякого вулкана! У нас же є докладна карта…
Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці у радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.
Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! «Комета» впала. Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?
Іван Макарович дивиться на Загорського. Приголомшений катастрофою, він стоїть біля ілюмінатора і стежить за тією зловісною газовою стіною.
— Все. Кінець, — каже він тихо і опускає руки.
— Ні, — твердо заперечує Плугар. — Доки не зробимо всього, що в наших силах, і навіть більше, не відступимо.
— А що зробиш? Стартувати ж не можна?
— А що порадив би Михайло? — спитав Іван Макарович.
Вони глянули на свого товариша, що лежав у забутті.
— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.
Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.
Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу: надів скафандр, узяв лопату, кайло. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпусу овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло з моторної групи, на якусь мить Микола відчув вітер. Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору і почав вилазити. Просунути свою кремезну постать у люк йому було нелегко, та ще в скафандрі. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!
Нарешті видерся. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати до вхідного люка. Працювати було неважко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий ґрунт.
Росла купа викопаної місячної «землі», а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а що тоді? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! Коли її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?
Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і пробрався всередину ракети. Іван Макарович нетерпляче чекав його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети.
Микола відразу підійшов до Михайла. То рахував пульс, то перевіряв неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у нього покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій.
— Пити… — приглушено сказав Михайло.
— Хочеш пити? — кинувся Микола до термоса з водою, але передумав, зупинився. — Потерпи трохи.
Намочив хусточку і кілька разів провів по спраглих губах товариша.
— Вам легше? — спитав Іван Макарович.
— Легше, — прошепотів Михайло і заплющив очі.
Незабаром він заснув. А Плугар і Загорський вийшли назовні.
ПРИВИД
Плугар і Загорський обійшли ракету, в багатьох місцях подзьобану камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно, удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?
Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.
— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.
— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…
— Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у нас часу? Скоро настане ніч, бачите, як низько ходить Сонце? Температура впаде принаймні на сто градусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти всліпу.
Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав:
«Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, тоді б я її поставив швидко!»
А вголос промовив:
— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу. — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?
— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.
— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і чекати кінця?
— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам завдання: обчислити, скільки кубометрів ґрунту потрібно вийняти, скільки часу забере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна «батарея»?
— Так, але що це нам дасть?
— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?
Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.
«Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже Дік?»
Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.
— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…
— Що сталося?
— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Ви, тільки ви можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь від мене… Я… я… Цей вибух — результат несподіваних властивостей нового елемента. Мабуть, його критична маса вимірюється міліграмами…
— Значить, знову за своє?
— Я хотів зробити випробування… Тобто науковий експеримент.
— А як же вціліли ви самі?
— На щастя, я заліг за скелю. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може, каміння — воно ж сипалося, як град, — а може, просто нервовий шок. Як тільки отямився, відразу кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу… Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз вимагаю: дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика. — У-у… Дихати, дихати нічим!