— Хто його знає, — промовила Жаннета. — Може, тоді на Землі клекотів первісний океан. А може, поблизу Місяця міжзоряні мандрівники зазнали аварії…
До них підійшов Іван Макарович з фотографією планетної системи Проксіми Центавра.
— А давайте лишень співставимо, — сказав він, поглядаючи то на мозаїку, то на фотографію. — Планети розташовано інакше, але дивіться, який збіг! І тут, і там — по чотири.
— Ну, це ще не доказ, — не відступався свого Микола.
Правда, це було сказано вже не таким дзвінким голосом і не так упевнено.
— А мені здається, що це може допомогти нам відгадати загадку, — підтримала Плугаря Жаннета.
— Так, я більше схиляюся до того, що тут ми натрапили на сліди перебування експедиції… — сказав Іван Макарович.
— О боже! — прошепотіла Жаннета. — Невже Всесвіт наповнений життям? І я ніколи, ніколи не побачу…
Її розкриті очі наповнилися слізьми. Іван Макарович швидко відвернувся і пішов до Мілька, який мовчки сидів коло «батареї».
— Не втрачайте надії, Жаннето, — промовив Микола. — Я вірю — світло відкриється й для вас… Ми ще будемо разом писати музику. Музику небесних сфер. Ви чуєте, як вона оповиває нас, як нескінченними хвилями ллється крізь нас? — Він схилився до неї і сказав пошепки в самісіньке вухо: — Чуєш, Жаннето?
— Чую… Миколю.
Вони стояли біля мозаїки притихлі, зосереджені, наче слухали тільки їм чутну музику.
— Що ж то за сяйво у твоїх галактиках, Жаннето? — порушив мовчанку Загорський.
— Мабуть, вони анігілюють, он звідки той шквал на стиках… Може, я підгледіла таємницю створення нових світів?
— Ти сама — великий і прекрасний світ! — прошепотів Микола.
…А Плугар тим часом розмовляв з Мільком про Діка. Необхідних припасів «диктатор» захопив чимало, та все ж Івана Макаровича тривожило: куди він подався? Вирішили шукати.
— Знаєте що? — запропонував Михайло. — Пошліть на поверхню Робота, а ми з Миколою дослідимо підземелля.
— Так і зробимо, — погодився Іван Макарович.
«ОЗЕРО МІЛЬКА» І «МОРЕ ЖАННЕТИ»
Чим далі йшли Мілько і Загорський печерним лабіринтом, тим все менше траплялося слідів діяльності розумних істот. Одна тільки «лінія сонцепередачі», як назвав її Микола, залишалася свідком тих далеких часів, коли в оцих гротах билася жива думка. Статуї з кристалічними кулями, встановлені на віддалі прямої видимості, вказували юнакам дорогу. Кілька разів доводилося розбирати завали. Добре, що хоч завали і зсуви нещільно закривали проходи й пропускали, проміння від статуї до статуї. А інакше, хоч у хлопців і було своє світло, вони б не змогли нічого вдіяти. Як би вони знайшли вихід із заваленої печери, коли там безліч більших і менших заглибин, химерних суточок? Печери були, звичайно, розташовані не під шнур, природа про це не подбала, отож доводилося петляти, протискуватись у вузькі щілини, дертися на круті підйоми, спускатися в урвища. Було ясно, що ті, хто колись боровся тут за своє життя, знайшли ці шпари в тілі планети готовими і лише частково пристосували до своїх потреб.
А природа, не зв’язана у своїх діях кресленнями та планами, виявилась хоч і примхливим, але чудовим будівничим. Хлопці потрапляли у дивовижні гроти. Одні, щедро оздоблені кришталевими дзеркалами, буквально засліплювали їх осколками світла, що мінилося, переливалося усіма кольорами спектра; інші — жевріли темно-рожевими сувоями, що звисали згори; були зовсім білі, наче обвіяні снігом. Виростаючи, мінерали гострими списами підпирали склепіння або являли напрочуд красиві, мов живі, квіти — з пуп’янками і листям. В одному округлому і високому гроті, що нагадував капличку, Михайло знайшов… кактуса. Навіть кольором він був схожий на живу рослину — зелений!
Невгамовний Михайло так і шастав по гротах, намагаючись не пропустити нічого цікавого.
Ось він звернув у темні суточки — наче йому мало освітлених ділянок! — ступив на якийсь гладенький слизький камінь і не опам’ятався, як зашумів униз. Не встиг навіть скрикнути, зіщулився, очікуючи удару… «Пошматує скафандр — кінець», — подумав, каменем падаючи у темряву. Скільки він летів? Йому здалося, що довго, дуже довго. Нарешті вдарився об якусь м’яку масу — в першу мить і не розібрав, що його зупинило. Потім відчув, що погойдується.
— Миколо! Миколо! — заволав у мікрофон. — Тут озеро! — Мурашки поповзли йому по тілу: а що, як і Загорський сюди впаде? — Обережно! Обережно! — закричав на всю силу.
Відповіді не чути.
Ввімкнув ліхтаря на шоломі скафандра — ой леле! — навколо тьмяно поблискує рідина. Ого, скільки води в надрах Місяця!
— Миколо! Миколо!
Тільки тепер помітив, що відплив від того отвору, в який упав до цього злощасного озера. Обережно гребучи руками, повернувся назад. Скафандр, наче надувний човен, тримав його на поверхні.
О, тепер почув тривожні вигуки друга.
— Обережно, Колю! Там слизько…
— Не бійся за мене, лови шнура!
— Давай!
Поглядаючи вгору, Михайло ждав, коли впаде важельок, тягнучи за собою капронового канатика. Та марно: важельок не впав, а завис угорі. Шнур короткий!
— Піймав? — запитував Микола.
— Попусти ще!
— Невже не дістає?
— Ще якби метрів два…
— Нема й сантиметра.
Михайло підкинувся вгору. Ще раз, ще… Хапав руками порожнечу і знову поринав униз. Густа, масляниста рідина підкидала його не дуже охоче, ніби не хотіла відпустити. «Спокій, спокій, Михайле, — звернувся в думці сам до себе. — Треба стати вертикально…» І, гребучи руками, він розгойдував себе то вгору, то вниз. Уже вискакував по коліна — допомагала інерція. Ну ще раз, ще!.. Ухопився! Тепер уже не важко було підтягнутися.
— Прикріпися міцно! — нагадав Микола.
— Давай тягни…
За кілька хвилин Михайло був нагорі. Коли вони вибралися у безпечне місце, Загорський сердито сказав:
— Або ти не соватимеш свого носа куди не слід, або ми зараз же повернемося назад. Ясно?
— Ясно, товаришу старший групи! — не то серйозно, не то жартома сказав Михайло. — Але ж вода на Місяці! Як це тобі подобається? Заглянь ось у кишеню.
У верхній кишені Михайлового скафандра набралося чимало темної густої рідини.
— Вода? — Микола зачерпнув долонею. — Не може бути. Вона б замерзла і Місяць би розвалила…
— А внутрішнє тепло? — заперечив Михайло. — В надрах же тепло!
— Та воно-то так… — Микола все придивлявся до райдужних скалок на рідині. — Тільки мені здається, що це… нафта.
— Нафта?!
— По-моєму, нафта. Повернемось — легко пересвідчимось. А поки що треба позначити твоє озеро.
— Моє?
— Так, це буде нафтове озеро Михайла Мілька!
— І Миколи Загорського, — весело додав Михайло.
— Не скромничай…
Виклавши із каменів стрілку, вони подалися далі.
— Слухай, Миколо, нафта все-таки мене дивує. Звідки їй тут узятися?
— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…
— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.
— Не треба, ти потрібніший за вугілля!
Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.
— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.
— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!
— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.
— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.
Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.