— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.
Вони вискочили з тунелю.
Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.
Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.
— Друга півкуля, Михайле!
— Та це ж… море. — Мілько розвів руки. — Правда ж, море?
— Море Жаннети — ось як воно зветься, — урочисто проголосив Загорський.
Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».
— Це, мабуть, вулканічна лава… — міркував Загорський.
— Але в надрах Місяця, я думаю, і вода є, — кинув Михайло.
На обрії здіймалися гори. Щоб краще роздивитися місцевість, хлопці вихопилися на пагорб. На його пологих схилах деякі місцини біліли, наче там цвіла гречка. Підійшли, і справді — рослини! Стеляться, наче білий килим, стебельця в них плескаті, в’ються, як паперові. Загорський і Михайло вирвали по жмутку, запхали у сумки.
— А знаєш, як вони звуться, оці квіти? — Михайлові очі повнилися сміхом. — Це квіти Жаннети!
— Це може бути, — його ж висловом відповів Микола, а про себе подумав: «Спостережливий!»
Звідси «море» здавалося ще красивішим. Воно вигравало міріадами вогнів.
— А он, поглянь, поглянь, Михайле!.. — скрикнув Микола, вказуючи рукою вдалину. — Он же місто! Бачиш, під прозорими ковпаками?
Мількові також видається щось схоже на місто, але він добре знає, що то марево.
— А знаєш, як воно зветься? — серйозно спитав Михайло. — То місто… Жаннети!
— І це може бути, — не стримав усмішки Микола.
Слідів Діка їм знайти не вдалося.
РОБОТ І ДІК
У цілковитій темряві місячної ночі Робот орієнтувався не згірше, як удень, при Сонцю, його чутливі фотоелементи сприймали інфрачервоне випромінювання, а зараз кожна пилинка, кожен камінь на поверхні буквально палахкотів багрянцем: усе віддавало тепло в холодний простір. Тіні падали не в один бік, але це не заважало Роботові орієнтуватися. Не звертаючи найменшої уваги на своєрідність інфрачервоного освітлення, на його незнану людьми красу, Робот простував до того самого моноліта, який вони досліджували з Діком.
Впізнав ту скелю ще здалеку. Крізь слабке інфрачервоне її світіння знизу пробивалося ультраголубе сяйво, що струмувало з якогось радіоактивного елемента.
Ось і шестигранник. Металевою рукою Робот торкається певного місця, і люк повільно відсувається. Як тільки Робот зайшов усередину, отвір за ним закрився.
В примарному багряному світлі проступають якісь пристрої, частини і агрегати устаткування, кулі, циліндри, спіралі, в яких пульсує багряне світло.
Робот іде коридором, з боків, крізь прозорі шестигранники, видно секції цього дивного приміщення.
По крутих спіралях Робот крокує вгору. Ось і верхня секція. Стеля в ній прозора — крізь неї видно сузір’я на чорному небі. Посередині встановлено щось схоже на оголений мозок. З нього витикаються тоненькі штирки, наче нейрони. Поруч — сидіння, де міг би вмоститися слон.
РОБОТ. Отто Дік! Я приніс вам газу — азоту і кисню.
ДІК ( озивається з якогось бокового приміщення). Я радий, що ти прийшов!
РОБОТ ( філософствує). Бідолашні істоти. Вони не можуть функціонувати без молекул газу. А мені, крім електронів і магнітного поля, нічого не потрібно.
ДІК ( заходить). Сам бог прислав мені такого друга!
Хотів поплескати Робота по плечу, але, вчасно схаменувшись, одсмикнув руку.
РОБОТ. Мене прислав Плугар. Ось балони, беріть. ( Дік поспішно вхопив дорогоцінні балони). Я поведу вас до екіпажу.
ДІК. Ти будеш моїм помічником на цьому космічному кораблі. ( Сів біля приладу, що скидався на мозок). Ти допоможеш мені зробити необхідні розрахунки… І ми з тобою підкоримо бунтівливу Землю! ( Замріяно). О, коли б усі оті трудящі були такими роботами!
РОБОТ. Хіба це важко зробити?
ДІК. А допоможеш?
РОБОТ. Нам треба йти до Плугаря. Така програма.
ДІК. Ти мусиш слухати мене. Заглянь у свою пам’ять…
РОБОТ. То минуле. Тепер я виконую накази лише Плугаря.
ДІК ( деякий час сидить замислений). А просьби ти приймаєш?
РОБОТ. Я чемний, культурний Робот. Що ж ви просите?
ДІК. Прошу тебе, друже, сядь ось у це крісло і вимкнись на кілька хвилин.
РОБОТ. Будь ласка.
Робот сів, зробив якісь маніпуляції руками, здригнувся й закам’янів.
Дік схилився над ним, швидко відкрив на чолі щиток, вийняв якусь котушку і, так само поспішаючи, припасував щиток на місце.
Робот здригнувся, «ожив».
ДІК. Хто ти такий?
РОБОТ. Не знаю.
ДІК. Запам’ятай: ти — мій раб!
РОБОТ. Я не чув такого слова. Що воно означає?
ДІК. О, це чудове слово! Раб — значить слухняний, покірний. Ти будеш виконувати лише мої накази.
РОБОТ. Так.
ДІК. Охороняти мене, диктатора світу!
РОБОТ. Так.
ДІК. В цьому зорельоті лишився запас радіоактивного «пального». Спустися в енергетичний сектор і, по можливості, точно визнач його розміри.
РОБОТ. Іду.
Дік випростався, схрестивши руки на грудях, хоча йому й заважав скафандр. На обличчі в нього був вираз божевільної величі.
МІЖЗОРЯНИЙ МАНДРІВНИК
На стіні, навпроти входу в мозаїчний зал, Іван Макарович запримітив виступ метрів три висотою. Підійшов, пильно оглянув. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектурного оформлення. Стерши пилюку, Іван Макарович і тут побачив шестигранники. Обережно підважуючи сокиркою, почав одколупувати їх. Несхибне внутрішнє чуття підказувало йому, що тут щось має бути. І справді, відкрилась ніша, в якій тьмяніла напівпрозора перегородка. За нею щось бовваніло. Іван Макарович завагався: а що коли він пошкодить якийсь унікум? Та все ж наважився і заходився виймати «дошку». На диво, вона легко піддавалася.
Іван Макарович аж відступив: справді, в ніші було щось унікальне. Там сиділа, ніби глибоко замислившись, людиноподібна істота. Ні волосся на великій довгастій голові, ні брів; рот і ніс дуже схожі на пташиний дзьоб. Очі великі, випуклі, блищать, наче алмазні. Здавалося, вона ожила, ось зараз підведеться і заговорить.
— Жаннето, Жаннето! — загукав Плугар. — Підійдіть сюди!
— Чого ви так схвилювалися? — тримаючи поперед себе руки, дівчина рушила до Плугаря.
Іван Макарович поспішив їй назустріч, підвів до ніші.
— Я тут розкрив саркофаг, Жаннето, полапайте.
Жаннета доторкнулася до голови муміфікованої істоти, провела по її обличчю.
— Це міжзоряний мандрівник!
— Так, так, Жаннето… — З пересохлого рота Івана Макаровича виривався шепіт. — Я не думаю, що це статуя, він колись був живий…
Обидві руки з широкими долонями мумія тримала на колінах. В долонях поблискували якісь великі багатогранники, подібні до очей цієї істоти. Жаннета взяла їх, знічев’я притулила одного собі до ока і скрикнула:
— Я бачу! Бачу!
— Що там видно?
Плугар і собі взяв багатогранник, але не міг нічого розгледіти в ньому. Згодом уже виявилось: якщо заплющити очі — виразно побачиш «живі» картини. Їх сприймають безпосередньо зорові центри мозку. Але тоді Іван Макарович цього не знав і спершу навіть не повірив Жаннєті. А вона тримала багатогранника біля чола і словами передавала те, що бачила.
…Панорама. З пташиного польоту видно якесь незвичайне місто. Воно розкинулося до самісінького обрію, здається, вся поверхня планети зайнята будівлями. Над ними — висить, чи, сказати б, плаває, в атмосфері ще ярус будівель. Ті, що внизу, — призми, куби; «небесні» — багатогранники, кулі.
Посеред цього міста височить циклопічна статуя. Навіть будинки, що тримаються у повітрі, не піднімаються вище її пояса. Ця статуя — гігантський хмарочос, в якому, очевидно, міститься «нервовий» центр держави. Вершина хмарочоса, що має форму голови, охоплена темним обручем, на якому поблискують численні штирі антен. Час від часу з них зриваються фіолетові блискавки: мабуть, передаються імпульси-накази.