«Ех ти… — з гіркотою подумав Микола. — Он яка твоя любов. Ну зачекай же, сором палитиме тобі душу, коли почуєш по радіо мою космічну симфонію… частину про двох випадково закоханих. Він рвався у космос, а вона хотіла прив’язати його до землі… Скрипки розкажуть, як порвалися нитки їхнього кохання… Ти почуєш і гуркіт літака, і шелест шовку у траві, і зойки мого серця…»
Думки напливали страшенно красиві, Микола аж розчулився. Потім спитав себе: «Невже я розкис?» Махнув рукою і подався до приміщення аероклубу. Треба ж здати парашут. Відчував себе обдуреним, спустошеним.
ЯК МИХАЙЛО МІЛЬКО РОЗВЕСЕЛЯВ МИКОЛУ ЗАГОРСЬКОГО
Ніхто з членів екіпажу, крім Михайла Мілька, не помітив, що Микола ходить сумний та невеселий. І це не дивно: хіба перед відльотом мало турбот в керівника експедиції Івана Макаровича Плугаря? Ну, а нові учасники польоту — Жаннета Барб’є і Отто Дік, що тільки вчора прибули на ТУ-125, — не встигли ще й оговтатись. Де там їм помітити тяжкі душевні переживання лікаря.
Десь надвечір, ідучи в інститутський клуб, Мілько зайшов за Миколою. Він частенько так робив — зайде до товариша, перекинеться кількома фразами, а то просто посидить мовчки, потисне руку: «Салют!» — і йде собі відпочивати. Якось пожартував: «Я, Миколо, заряджаюсь у тебе, наче акумулятор!»
Сьогодні тут не відчувалося електрики. Загорський горілиць лежав на канапі, підклавши долоні під потилицю, і поглядом підпирав стелю. На Михайлове вітання щось буркнув, навіть не поворухнувшись.
— Що це з тобою? — схилився над ним Мілько. — Невже занедужав?
— Що? — наче прокинувся Загорський. — Що ти сказав?
— Може, занедужав, кажу, що такий кислий?
Наче сталева пружина, схопився Микола. Став, притиснувши до грудей зігнуті в ліктях руки, гукнув:
— Обороняйсь!
Не встиг Михайло ступити й кроку, як Микола налетів на нього, схопив, наче обценьками. В Михайла теж заграли, напружились м’язи. І хоч на шиї враз набухли жили, проте витримав натиск. Микола, видно, був сильніший, але як не старався кинути Михайла на підлогу — не вдалося. Ніби приріс механік до паркету! Тупцювали на місці, сопіли, наче ковальські міхи, але ні той, ні другий не міг пересилити.
— Сила солому ломить!.. — шепотів Загорський, нахиляючи Михайла вліво.
— Не каж-жи гоп!.. — важко дихав Михайло йому в вухо і нахиляв його вправо.
Хвилин з п’ять вовтузилися вони по кімнаті.
— Ну годі вже, ведмедю, — не втерпів Михайло. — Бачу, що здоровий, як бик.
— Зажди, ось я тебе на Місяці на який-небудь пік закину! — засміявся Микола, випустивши Михайла із своїх залізних обіймів.
— Казала Настя — як удасться!
Друзі зробили вправи на дихання, посідали.
— Так в чому ж справа, хлопчику? — спитав Мілько.
— Ні в чому.
— Ти все-таки зажурений.
— Тобі здалося.
— Ти засмучений.
— Тобі привиділось.
— Якщо я відчуваю настрій нашого Робота… Ну, гаразд, годі дурницями займатися, збирайся, а то запізнимось.
— Куди? — здивувався Микола.
— Ну от, я так і знав, що ти забудеш! На прес-конференцію.
Микола швидко переодягнувся, і вони подались до Інституту.
Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі й чубаті голови.
Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.
Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля — Місяць — Земля, члени екіпажу «Комети», у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:
— Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого міжпланетного польоту завершено. Космічний корабель готовий до старту. Важливими етапами у підготовці до цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без такого штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає у подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…
Микола сидів, поклавши руки на стіл, і задумливо дивився в зал. На нього націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це його не зворушувало. З думки не йшла Ольга. «Усі цікавляться, а вона ні, увесь світ хоче цього польоту, а вона… Ну що ж подієш, не розуміє… Невже я й зараз ні про що інше не можу думати!» І він почав прислухатися, про що говорив перед мікрофоном Плугар.
— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Решту ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Щоб досягти нейтральної лінії між тяжінням Землі і Місяця, нам, власне, треба буде розігнати ракету до швидкості 9 кілометрів на секунду. Це не є важким завданням, тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, при старті із Землі нам легше буде перенести прискорення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планували магнати імперіалізму!
Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи… Це була революція. Та все ж мусило пройти ще десятки тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!
Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Миколи нецікаво, але треба сидіти, слухати.
— Розкажіть про двигун «Комети».
До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до залу чорними очима.
— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти сотні тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом дуже високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. Потік атомарного газу і створює реактивну тягу. Виносячи ракету за межі атмосфери, реактор випорожнить половину баків. Їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…
Микола відчув на собі чийсь погляд. Придивився. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Миколу своїми гострими очицями, а коли юнак глянув на нього, осклабився, підійшов до сцени і жестами попросив зійти. На вигляд йому було, може, років шістдесят.
«Що йому потрібно? — думав Микола, підходячи. — Невже хтось із знайомих?»
— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — І коли нам сказали, що ви пишете… Одне слово, просимо вас, товаришу Загорський, бути нашим спецкором…