Тепер уже Ігоря і Надю ніхто не тримав. Зовсім не звертаючи на них уваги, водяники почали роздягатися. Виявляється, то на них були такі чудернацькі скафандри! Вони поскидали їх у шафу, лишившись у тонкому одязі, що чудово облягав їхні тіла. Ігор і Надя здивовано стежили за ними. Це — не страховиська, а люди, та ще й які люди! Міцні, здорові, високі! І як можна було не розгледіти, що вони у спеціальних скафандрах? Звичайно, коли б це було вдень, то Ігор не здійняв би такої паніки…
Надя й Ігор стояли знічені, розгублені. З їхніх мокрих комбінезонів стікала вода, вони переступали з ноги на ногу і не знали, що робити. Під маскою в Ігоря комічно стирчала борода, і Наді здалося, що коли підводні люди поглядають на неї — в очах у них зринають усмішки.
Нарешті з них зняли маски. Дихати було легко, приємно. Підводні люди стиха перемовлялися між собою, видно, радячись, що робити далі. Голоси в них були м’які, мелодійні, мова навдивовижу знайома.
— Здрастуйте, товариші! — гукнув Ігор, простягаючи до них руки. — Спочатку я не роздивився… Повечоріло, та й несподіванка.
Підводні люди усміхалися привітно, але рук не подавали. Тоді Ігор сам почав тиснути їхні долоні. Господарі щось говорили, але що — зрозуміти не можна було. Принесли костюми і, коли Ігор та Надя переодяглися, повели до свого підводного міста. Страху в наших мандрівників уже не було. Їх розпирала цікавість. Жадібними очима дивилися вони на різноманітне устаткування, житла підводних людей. А за прозорими стінами у товщі води зеленіли водорості. Інколи риб’ячі голови тикались об стіни, очевидно, принаджені сюди світлом. А звідки таке м’яке, рівне і приємне для ока світло? А чому тут не холодно? З якого матеріалу ці споруди?
Безліч подібних питань роїлося в голові.
Їх привели до просторої зали, заставленої якимись приладами, завішеної великими екранами.
За столом сидів поважний чоловік. Сиве волосся вкривало йому голову. На вигляд йому можна б дати років п’ятдесят. Цей моложавий чоловік жестом запросив Надю та Ігоря сісти. Пильно подивився він в їхні змучені обличчя, ніби впізнавав знайомих. Потім чітко сказав:
— От і скінчилася ваша мандрівка, друзі! Правду кажучи, ніхто вже на Землі не сподівався на ваше повернення…
— На Землі? — прошепотів Ігор. — Ми потрапили на рідну Землю?
Кілька хвилин він не міг і слова промовити: розширеними очима поглядав то на господаря, то на розгублену Надію. Тоді вхопив її за плечі, труснув і, притиснувши до себе, поцілував.
— Ми на Землі, Надю, чуєш, на Землі!
Пустив дівчину і кинувся до сивоголового чоловіка. Чмокнув його в щоку і, тиснучи йому руку, перепитав:
— Ні, це правда, що ми на Землі? Невже це правда? А може, я сплю і все це мені сниться? Ущипни, Надійко!
Сивоголовий, видно, також схвильований зустріччю, усміхнувся, ніяково поглядаючи на свої почервонілі, здавлені Ігорем пальці. Надія підійшла і вхопила Ігоря за вухо:
— А що — спиш?
— Ой, пусти! Ні, ти тільки подумай — ми на Землі! Чи до тебе це не доходить? Я, мабуть, збожеволію…
Принесли якогось холодного напою. Ігор трохи вгамувався. Перестав ходити по залу, сів.
— Значить, на Землі? — промовив спокійним голосом.
— Скільки можна перепитувати? — обізвалась Надія.
— Заспокойтеся, — лагідно сказав сивоголовий. — Ви на своїй планеті.
— А чому ж тоді… — Ігор зробив невиразний жест руками, — ми потрапили під воду?
— Зараз поясню, — підвівся сивоголовий. — Ви перебуваєте на дні колишнього Північного льодовитого океану, в одному з підводних господарств, на схилі гірського хребта Ломоносова. Доки ви мандрували в космосі, людство опанувало глибини світового океану. Цього року керувати оцим господарством доручено мені, а звуть мене Саджера. Я, бачте, захоплююсь не лише історією та лінгвістикою, а й гідробіологією. Як лінгвіст, я вивчив стародавні джерела мов. А щодо гідробіології… Ми культивуємо тут, в океані, не тільки лікарські рослини, яких не можна розводити на суходолі, а й рослини їстівні, дуже багаті на білок і вітаміни. Кожна сім’я без винятку по всій планеті споживає продукти, виготовлені з морських рослин. А «морські луки»? Один гектар їх дає, наприклад, хлорели більше тридцяти тонн! І це ж у висушеному вигляді. В цій водорості 50 процентів білка, в той час як у пшениці всього лише 12. Хлорела — чудовий корм для худоби. А десятки, сотні інших водоростей? Ви про них дізнаєтеся згодом, якщо це вас зацікавить. Одне тільки скажу — океани для нас не лише ідеальні шляхи сполучення, вони й годують, і лікують, і одягають людей… Та все це ви побачите самі…
Саджера включив якийсь прилад, і на одному з екранів, що були на стіні, з’явилося зображення «Мрії». Вона погойдувалася на хвилях, поблискуючи в промінні Місяця!..
— Подивися, Надю, — захоплено прошепотів Ігор.
— Може, то штучний супутник? — спитала дівчина. — Він збив нас з пантелику!
— Ні, це не він. Зійшов Місяць! Такий самий, як і тоді…
— Е, ні, не такий, — лагідно заперечив Саджера. — З того часу як його відвідали перші радянські космонавти — пам’ятаєте експедицію Плугаря? — люди перетворили його природу. Тепер там є і глибинні, і наземні міста, добувається все необхідне для тамтешньої промисловості.
— А на вигляд — наче нічого й не змінилося, — вставив Ігор.
— Для неозброєного ока. У телескоп ви одразу помітили б.
— А що то за чудернацькі птахи? — спитала Надя про вітрильників і тут же згадала чотириногих людей, яких бачила в підземеллі.
Хотіла спитати про них, та саме заговорив учений:
— То селекціонери вивели. Щоб, бач, жили на воді і не толочили посівів.
Ігоря цікавило інше:
— Значить, ви здогадалися, що наближається та сама ракета, яка колись…
— Як тільки передали повідомлення про наближення невідомої ракети, я відразу пригадав собі вашу експедицію, — швидко заговорив Саджера. — Про її загадкове зникнення свого часу писали багато. Ще в молодості, вивчаючи історію великих мандрівок, я читав брошуру, присвячену вашій експедиції, в ній були наведені і ваші останні радіограми. Між іншим, в подальшому конструюванні ракет була врахована гірка доля вашої, металевої. Так от, ще в ті часи було ясно, що на Венеру ви не потрапили, а згодом, коли астронавти відвідали цю планету, припущення підтвердилося, бо ніяких слідів експедиції не виявилось…
Ігор і Надя слухали, як загіпнотизовані. Виходить, вони прилетіли в майбутнє!
— Ви рушили в космічну подорож, коли комунізм розвивався в нас, у Радянському Союзі, в Китаї, Польщі, Чехословаччині та ще в кількох країнах. Минуло вже багато часу, як він утвердився на всій планеті. І Земля обновилася!
— І мова… — несміливо вставила Надя. — Ви, лінгвіст, знаєте нашу мову, а от перших знайомих ми не зрозуміли.
— То словаки і мадяри, — усміхнувся старий, — вони тут проходять практику. — Він трохи помовчав, збираючись з думками. — А мови, що ж… Мови народів — це ріки. Тепер настала весна в житті людства. А де ви бачили, щоб весною пересихали ріки? Вони стають ще повноводнішими і несуть до океану загальнолюдської культури все більше і більше сонячних хвиль. Ви дізнаєтеся про багато цікавих речей, в тому числі й про мовні багатства, адже починаєте нове життя. Зараз не буду вас втомлювати, хотів би тільки спитати: ваш екіпаж, якщо мені не зраджує пам’ять, складався з трьох чоловік?
— Так. Начальник експедиції загинув, рятуючи нас… — Ігор почав розповідати про трагічну смерть Петра Петровича, про їхнє блукання в пустельних глибинах космосу.
Надія слухала все це наче уві сні. Ніби не з ними це трапилось, а з кимось іншим…
— Петро Петрович був глибоко переконаний, що Венера, з погляду космогонії, аж ніяк не молодша від Землі та інших планет, а як воно насправді? — спитав Підгайний.
Старий вчений здивувався:
— Невже у ваш час хто-небудь твердив, що Венера «молодша»?
— Були такі.
— Ну, то вони зараз би розчарувалися. Геологія точно довела, що Венера має такий самий вік, як і Земля, — близько шести мільярдів земних років. Природні умови, звичайно, інші, і наука там відстала від нашої земної, але наші космонавти побачили там досить високий рівень розвитку. Та ви, коли захочете, побуваєте на цій планеті. А зараз розкажіть мені про себе, про свою добу…