Обабіч дороги пропливали сади, ряди дерев, котеджі з вікнами-стінами.
Біля великого архітектурного ансамблю серед килима яскравих червоних квітів стоїть мармурова статуя жінки. В лівій руці тримає жмут якихось рослин, праву піднесла до чола і з-під долоні дивиться на шлях, наче когось виглядає. Машина швидко наближається, добре видно риси мармурового обличчя.
«Мистецтво! Ось що дає людині владу над часом. Різець скульптора дав цьому образові цілу вічність».
Подумав про свою кохану, залишену десь за далеким обрієм часу. Це справді було? Чи, може, наснилось, намріялось?
ГУМАННІ ПЛАНИ ВЧЕНОГО
Вискочивши на широченну центральну магістраль, машина помчала із шаленою швидкістю. Інколи вона досягала трьохсот кілометрів на годину. Здавалося, машина зніметься й полетить над котеджами, садами… Перехресні шляхи проходили попід магістраллю шляхопроводами, і там шугали машини, наче птиці.
Залізобетонний уїжджений шлях виспівував під шинами.
— Так що — може, спробуєте? — сказав Саджера, кивнувши на коробочку з шахами.
Ігор ніби прокинувся, потер тильним боком долоні своє чоло:
— А чого ж, давайте.
Старий повернув своє крісло спиною до переднього скла кабіни, поклав у себе на колінах дошку, розставив фігурки і почав показувати Ігорю нові правила. З приймача линула ніжна, сумовита мелодія.
Ігор захопився шахами. Він переконався, що активізація пішаків не лише набагато ускладнила гру, а й зробила її далеко цікавішою.
Мелодія зазвучала тихіше, почувся м’який жіночий голос:
— Слухайте останні вісті, товариші! Останні вісті!
Наші супутники облишили гру в шахи, насторожилися. Що то нового принесуть радіохвилі?
Жінка-диктор читала:
— Сьогодні вранці літальні апарати марсіанських імперіалістів, які базуються на Гімалаях, спустилися вниз і обстріляли електричними розрядами річкове судно, що йшло з вантажем продуктів. Чергового матроса, що був на кораблі, поранено, вантаж пограбовано.
У зв’язку з цим Велика Рада Комун передала на Гімалаї ноту такого змісту:
«Всім самочинно прибулим марсіанам пропонується негайно залишити Землю».
Коли диктор скінчила, Ігор та Саджера деякий час сиділи мовчки. Потім старий промовив стурбовано:
— Так, події наростають… Поранили людину, пограбували судно! Це вже занадто.
— Треба вигнати їх, витурити! — вигукнув Ігор, стискаючи кулаки.
— Звичайно, виженемо! Але я вважаю, що краще обійтися без кровопролиття.
— На що ж вони розраховують? Адже їх жменька, а людей — мільярди!
— О, в них далекосяжні плани. Якось я читав книжку їхнього ідеолога, написану ще до початку революції на Марсі. Так він ще тоді пропонував напасти на Землю, захопити гірські хребти і високогірні плато, спалити ліси на всіх континентах, щоб різко зменшити запаси атмосферного кисню. Силою зброї обернути людей на рабів.
— Ого!
— Незважаючи на таку ворожу нам пропаганду, ми намагалися весь час підтримувати з Марсом добросусідські відносини. Коли там спалахнуло повстання виробників, яке аристократи презирливо назвали «бунтом щурів», ми не втручалися в їхні внутрішні справи, хоча, звичайно, симпатизували експлуатованим. Кинувшись на Землю, вони не врахували, друже мій, головного. Комунізм — це енергія мас. Ця енергія змітає все, що стає їй поперек шляху. Потривожити комуністичний світ! Які безумці!
Машина минала невеликі міста, селища, безшумно мчала через мости і віадуки. Крізь зелень дерев проглядали червоні, сині, голубі дахи.
— Ага, я й забув у вас спитати, — обізвався Ігор. — Яка ж доля решти матросів пограбованого судна?
— А там не було ніякої решти. Більшість вантажних кораблів ходять зовсім без людей. На тому ж, видно, встановлене чергування. Дуже шкода матроса. Мабуть, зовсім молодий хлопець… Може, такий, як наша Аміно…
— Хто це?
— Онука. Це буде жахливо, якщо дійде до нового кровопролиття!
— Ми їх все одно зметемо! — войовничо проголосив Ігор, зробивши швидкий жест рукою.
Вчений усміхнувся:
— В цьому немає сумніву. Але жертви все ж таки будуть? Кров проллється? Ні, ні, цього допустити не можна!
— Ви гадаєте, вони добровільно залишать гори?
— Якщо їм пояснити… У них же є голови на плечах!
— Е, ворогам пояснюй! — махнув рукою Ігор. — Це все одно що товкти воду в ступі.
— Ні, чого ж, — продовжував міркувати Саджера, — у них є порятунок.
— Який?
— Припинити безнадійну боротьбу, підкоритися волі свого народу і стати працюючими членами суспільства. Хіба не давали можливості працювати представникам панівного класу, які чесно перейшли на бік трудящих в епоху пролетарських революцій у нас, на Землі? І хто перейшов на бік народу, той не просто врятував життя, а став справжньою людиною! — Вчений замислився, а потім продовжував: — Отже, це єдиний шлях до порятунку в цих безрозсудних. І я доведу їм це, мушу довести!
— Ви?
— Так, я. Попрошу Велику Раду уповноважити мене провести переговори. Полечу на Гімалаї… Не може бути, щоб вони не зрозуміли критичності свого становища…
— Розум, затьмарений злобою, не є розум.
— Це вірно, мій друже. Але я постараюся розвіяти їхню злобу… Добре знаючи історію Марса з найдавніших часів, я їхньою ж мовою доведу їм… Невже ці істоти зовсім втратили глузд?
Вони довго ще розмовляли на цю тему. Ігор категорично заперечував проти місії старого вченого на Гімалаї. І взагалі проти всякого панькання з ворогом. Та вчений наполягав на своєму. З почуття гуманізму, казав він, треба зробити все, щоб відвернути бодай найменше кровопролиття.
АМІНО
Котедж, в якому жила сім’я Саджери, здалеку нагадував красиво інкрустовану шкатулку. Він стояв у саду на досить високій горі, оточеній тополями. Машина звернула з магістралі. Дорога вела вгору, увесь час примхливо звиваючись, і будинок то ховався за деревами й кущами, то знову поставав перед очима.
Коли машина зупинилася перед невеликою колонадою парадного входу, на східці збігла дівчина.
— Дідусь!
Кинулась відчиняти дверці машини, припала до діда.
— Нарешті! Ми так чекали…
Старий поцілував її в щоку, погладив пишне русяве волосся:
— Ну от я й вдома. Я теж дуже скучив за вами. А знаєш, Аміно, якого я гостя привіз?
Тільки тепер дівчина подивилася в машину, де сидів Ігор. Погляди їхні зустрілися. Її — насторожено-вивчаючий, його… стривожений. Щось було в її очах таке… напрочуд знайоме, що Ігор аж здригнувся. Дивився, як у куточках її губ і в ямках щік тремтів усміх, і пригадував далеке-далеке…
— Це — людина минулого.
Ігор, за звичкою, взяв її за руку, затримав її ніжну долоню в своїй, щось хотів сказати, але не міг вимовити й слова. В роті йому пересохло, пошерхлий язик не слухався.
— Це Ігор, інженер «Мрії», — сказав за нього старий. — Але він людина не лише минулого… Це не повне визначення. Він також і людина майбутнього!
— Слушно сказано. Дідусь уже розповідав про вас по телевізору. Вся планета бачила вас на екранах… Та що з вами?
— Я… я… потім розповім.
Жадібними очима він пив її погляд, голос її звучав для нього знайомою музикою. Ця дівчина була надзвичайно схожа на ту, про яку він не забував ніколи. Такі ж очі, такий погляд, усміх, навіть голос!.. Це його любов пройшла крізь століття, передалася через низку поколінь…
— А де ж ваша супутниця? — спитала Аміно.
Ігор мовчки дивився на неї. Саджера пояснив:
— Вона лишилась вивчати водорості. Але ти не забувай, що ми з дороги.
— Ой, перепрошую! Ходімо до покоїв.
Назустріч їм вийшла дружина Саджери — ще бадьора, енергійна жінка. Вона щиро привіталася з Ігорем, порадила чоловікам вмитися з дороги, а сама з онукою пішла накривати стіл. Уже в дверях Аміно обернулася і сказала:
— Мама просила не чекати. Вони з татом затримуються в інституті — останні ж приготування!
…Стіл був накритий зі смаком. І все це зробили не автомати, а дбайливі жіночі руки. Автомати, як потім дізнався Ігор, діяли навіть не в кухні, а в спеціальній кімнаті-холодильнику. Там, виконуючи накази господарки, вони готували напівфабрикати. Меню було досить різноманітне. Милували око і лоскотали нюх ароматні страви, подані у красивому посуді. А посеред столу стояла пляшка вина!