Виступ вченого вразив Ігоря. Вже й екран погас, а Ігор сидів у кріслі, замислившись. Скільки благородства в серцях людей комуністичного світу!.. Але Ігор не схвалював задуму Саджери. Побоювався, що це дасть лише можливість загарбникам виграти час і зміцнити свої позиції.
Сонце висіло над заходом, коли Ігор вийшов посидіти на лавці в саду. Звідси видно було море. Воно пестило очі ніжними переливами фарб — від синьої до рожевої. Ігор довго милувався краєвидом. І дивно — чогось смутно стало на душі. Може, це море навіяло смуток? Воно наче шептало Ігорю: «Все пройде, все мине і зникне, як мої хвилі зникають одна за одною…» А любов? Хіба вона зникне? Щоб палахкотіти вогнем, щоб звучати музикою в серцях — вона пройматиме покоління, доки сяятиме наше Сонце. А почне воно пригасати — людська любов роздмухає його полум’я, створить для себе нові світи!
Отак думав Ігор, милуючись морем. Чиїсь кроки подушили його задуму. Та це ж Аміно! Перекинувши білий рушник через плече, вона йшла купатися.
— Ігоре, ходімте до моря! — гукнула, зупинившись над урвищем. — Чого ви такий похмурий?
— Похмурий? Це вам так здалося! — Ігор швидко підійшов до дівчини. — Як тут чудово у вас!
І вони крутим схилом подалися до моря.
ОСНОВА ЖИТТЯ
Сходило сонце. Ігор мружився проти сліпучого сяйва, і йому здавалося, що тепер і сонце обновилося, стало веселішим. Ось воно бризнуло золотом на зелені тополі, що стіною оточують сад, на розложисті яблуні, густолисті груші. Хороший, радісний настрій наповнював груди.
Ігор ходить по стежці в саду, позираючи на обвиту виноградом веранду. Ось вийде Аміно, і вони кинуться у море. Приємно вранці освіжитися в прозорій воді, сполохати нічні тіні, що ховаються в глибінь. Але Аміно чомусь довго не йде. Може, він не помітив, як вона вийшла? Ігор поспішає на берег — так і є! Аміно вже плаває, м’яко б’ючи по воді руками.
Помітивши Ігоря, вона пірнає і пливе під водою. В прозорій синяві добре видно її красиве тіло.
«Плаває, як риба», — думає Ігор, не спускаючи з дівчини очей.
Кинувся у воду, пірнув, але до Аміно не доплив — не вистачило духу. Вона виринула і попливла йому назустріч.
— Ти була так довго під водою!
— Чудова сьогодні вода, — усміхнулась дівчина. — Не хочеться вилазити, але треба на роботу. Ось я й вас навчу так плавати!
— Може, перестанемо «викати»? — запропонував Ігор. — Згода?
— Якщо ви…
— Не «ви», а «ти»…
— Ну гаразд, згода!
Аміно пригорщею зачерпнула зеленкуватої хвильки і, сміючись, хлюпнула йому в обличчя. Пустуючи, як діти, побігли до садиби.
Через кілька хвилин, бадьорі, посвіжілі, вони снідали.
— А знаєш, Аміно, — сказав Ігор, допиваючи каву, — візьми й мене на фабрику. Чи не можна?
— Чому ж не можна? Поїдьмо. Подивишся, може, захочеш працювати разом зі мною… — Вона підвела на нього очі. — Ти вже відпочив після довгої мандрівки?
— Уже! Набридло байдикувати, руки аж сверблять за роботою.
— Так ти хочеш працювати? В тебе є таке бажання?
— Аякже!
— Це чудово, Ігоре.
— Ще в нашу епоху людина-паразит викликала огиду.
— А невже були такі?
— Траплялися.
— Здорові, нормальні люди?
— Так.
— Невже вони не відчували краси праці? — Слово «краси» дівчина вимовила з притиском.
Ігор засміявся:
— Красу такі людці вбачали в іншому… Скільки було таких, що підпадали під владу речей?
Аміно поглядала на нього співчутливо, а він розповідав про труднощі, про скруту, про все те тяжке, що довелося переборювати людям у його час. І він виростав у її очах. Дівчині здавалося, що тільки дужі гіганти могли витримати те, що колись витримали люди: темряву, війни, хвороби, неврожаї, голодування…
Їхню бесіду перервала бабуся.
— Ви запізнитесь на фабрику! — гукнула, заглянувши в двері.
Вони поспішили до гаража.
Аміно дала завдання «електронному шоферу», і машина рушила, плавно набираючи швидкість. Привітний будинок, сад, тополі — все подаленіло, попливло назад.
Машина була відкрита, і вітер приємно бив у груди, в обличчя. І чим швидше вони мчали, тим приємніше ставало Ігорю. Шалений рух забивав дихання і сліпив очі. Ігореві хотілося співати, співати голосно, щоб перекричати шум повітряної лавини!
Автострада з м’яким шурхотом стелеться під колеса, ліс розступається, і ось поле хлюпає своєю ніжною зеленню! Ігор вбирає очима його широке роздолля. Родюче поле, яке ж ти вічно прекрасне! Невже тебе люди колись зрошували потом і кров’ю?
А стрічка шляху мигтить і мигтить.
Нарешті машина звертає з автостради і в’їжджає в тунель, залитий сонячним світлом.
— Більшість наших фабрик під землею, — пояснила Аміно у відповідь на запитливий погляд Ігоря.
Назустріч ішли вантажні машини, але шоферів на них так само не було. В кузовах виднілися то ящики, то тюки, то контейнери.
На невеличкому майданчику біля входу на фабрику стояла легкова машина. Біля неї зупинився й автомобіль Аміно.
— Приїхали!
Вони пішли в широко відчинені двері і опинилися в просторому диспетчерському залі. Обставлене мовчазною апаратурою, це приміщення нагадало Ігореві якийсь урочистий храм. Посередині біля великого овального екрана сидів за столом чоловік у сірому костюмі. Більше нікого тут не було.
Чоловік підвівся їм назустріч.
— Доброго ранку!
— Здрастуйте!
Аміно познайомила їх. Це був черговий диспетчер Імаджо, якого вона мала змінити. Здавши чергування, Імаджо з цікавістю слухав коротку розповідь Аміно про Ігоря. І те, як вона розповідала, і те, як цей Ігор поглядав на неї, викликало в Імаджо важке зітхання.
— Хочете оглянути нашу фабрику? — запитав Імаджо. — Я залишусь і проведу вас по всіх секціях, щоб не відривати Аміно від роботи. — А сам подумав: «Треба взнати ближче… І, може, він здогадається…»
— Буду дуже вдячний.
— А це вас не затримує, Імаджо? — Холодний, діловий тон її запитання збентежив диспетчера.
— Аніскільки! Зараз я маю час, — Імаджо поспішно звернувся до Ігоря: — Ходімо.
Аміно усміхнулась їм услід: її любий колега завжди поспішав — то на якесь заняття, то на стадіон, то на рибалку.
…Довгі коридори, містки, зали, заставлені верстатами, ліфти, ескалатори, меткі крани, що переносять своїми металевими руками якісь вантажі, — не це вразило Ігоря. Хіба він незвичний до машин і механізмів? Чи не знає, що таке конвеєр? Звичайно, техніка тут чудова, є на що подивитися, але найбільше вразило Ігоря безлюддя. Скільки вони не блукали по секціях з Імаджо — не зустріли жодної душі! А машини працювали безперестанку, під склепінням відлунювало їхнє бджолине гудіння. Машини подавали матеріал, виготовляли з нього потрібну річ, запаковували її і складали на вагонетки… Хоч Ігор чув про високий рівень автоматизації, але думав, що на фабриці є робітники: адже тут виробляється найрізноманітніший одяг для дітей, дорослих, жінок.
Розглядаючи устаткування, спостерігаючи злагоджену роботу вузлів і агрегатів, Ігор мало звертав уваги на свого екскурсовода. Імаджо був у збудженому стані, очі його поблискували, він намагався погасити той блиск, та це йому не вдавалося. Безперервно говорив, мабуть, знаходячи в цьому полегшення. Розповів Ігореві про виробничу потужність фабрики: за один день вона виготовляє стільки одягу, що можна одягти з ніг до голови сто тисяч чоловік!
— І оце зараз одна Аміно керує всім виробничим процесом? — недовірливо спитав Ігор.
— Так, одна. Потім її змінить інший диспетчер.
— І більше тут нікого нема?
— Нікогісінько, крім нас з вами.
— А що як поломка чи, зрештою, природний знос деталей?
— Не лише деталі, а й цілі агрегати замінюються службою профілактики після того, як вони попрацюють певний строк.
— Ага, значить, ціла служба профілактики! — зрадів ігор.
— Так, складна система механізмів…
— Механізмів? — розчарувався Ігор.
— Звичайно.
Більше він ні про що не запитував, щоб не здаватися смішним. У думці заздрив сухорлявому Імаджо, який почував себе зовсім вільно серед цієї техніки. Машини, машини… Це якось пригнічувало Ігоря. Тут він наче гвинтик, що випадково потрапив у гігантський годинниковий механізм.