І ходить Андронаті і просить... наливає, а сам ніби забуває собі доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.
Раду лежав на землі, підперши голову на лікоть, і, затявшись, не обзивався, мов був сам один-одніський на місці.
Він вихилив перший раз по раз горівки, поданої йому Андронаті з срібного малого пугарика[7], що переходив з родини в родину, як річ незвичайно почитувана, і задумався тепер над Маврою. Був як не при умі. Що йому тепер з неї? Її серце брехливе. Як її брав... впевняла, що любила, а пізніше зрадила його... Та ще й поза громадою. І вже він догадується з ким... Там, в малім угорськім місті, недалеко пусти, куди вони часом заходили... і де часто її батько скрипкою гроші заробляв, а вона ворожила і співала до скрипки, а часом і гуляла... Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубі гроші сипав... а часом з другими на коні... попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та він вже про неї не стоїть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найліпше вміє ворожити — хоча така молода — хоча й дочка славного між циганами Андронаті — йому вона вже не жінка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пімста була, щоб з очей пішла. Жива чи мертва — байдуже. Інакше — до доброго між ними не прийде. А через неї він свою громаду не кине... щоб її не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хіба б... щоб її ще бив... а впрочім, вона йому байдужа...
Байдужа? При тій думці його похмурий погляд, мов злодій, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, і проникливе впивався в нього.
Байдужа?
Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину між циганськими громадами зрадила.
Вкруг нього люди пили і гомоніли. Про Мавру заєдно і про нього. То єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут і там мішалися і жінки. Він мусив з ними пити, хоча в його душі щось гірке горіло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, тріщала...
Так і в його грудях горіло. Але при всім мусив бути.
Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей і Андронаті, якого люди дуже шанували.
Нараз рух.
Андронаті впосліднє іде кругом і частує трунком, розливає, не щадить ні краплі, майже кождому переливає — а відтак притягає скрипку.
Врешті стає на ноги.
— Люди! — гукнув. — Цимбали, сопівки в руки, а хто зо мною, то і скрипку. Мавро! — звернувся до шатра, де була дочка. — Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тій порі не будеш нашою, — і потягнув смиком. Відтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в ній для себе потайний окремий голос з її наказуючого нутра, і — заграв.
Сипав жалем.
Плакали скрипки, дзвеніли цимбали, дрижали сопілки, а над всіма царювала одна-одніська струнка Андронатової скрипки. О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, між циганів рвалася, а про Мавру, Раду все оповідала.
І знов жаль...
Мов ніжна бджілка жалілася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зі смутком і розпливалася горем.
Андронаті грав дойну.
— Мавро! — кричав розпучливо від часу до часу, не тямлячнсь з дикого жалю та притупуючи ногою. — Мавро! — він грав, колихаючися всім тілом, мов божевільний. — Мавро! Твій батько грає... Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами; завтра, може, його вже не почуєш! Мавро!
Раду лежав, обернений лицем до землі, і віддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, і він не діткнеться її більше, хіба що по-злому. Уб'є. Інакше він не годен по своїй вдачі. Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритої і пімстою спрагненої душі, і, мов та оса, все наново впивався в неї, роз'ятрював. «Білу дитину привела, чужого чоловіка, чужого мужчини». Зойком тріпоталася скрипка, жаліли цимбали: «чужинця якогось...» І він в тих думках і з тим почуттям жалю і зависті сходив неначе з розуму. «Білу якусь дитину... в третім році подружжя з ним... Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!»
Місяць загорів вповні з-за високої залісненої гори і не рушався з місця.
— Раду! — ніби добився нараз голос Маври до його, і скрипка Андронаті опинилася розтріскана коло його голови. — Раду! — Він стрепенувся, а Андронаті повалився обіч його на землю.
— Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаємо тебе навіки на... віки, — стогнав, а по довгій хвилі мовчанки просив: — Спіть, люди, спіть. Оцю ніч ще переспіть коло неї, а завтра зробите, хто з вас хоче, самі з нею кінець. Хто забрав червінці, най бере і її душу або й її саму. Чи не так, Раду?