Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали...
Згодом стало в лісі тихо...
«Гей, на Івана, гей, на Купала... гей-гей-гей!» — розходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.
«Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей», — доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха,що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору...
Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навідатися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою.
Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались... А от і останнім разом.
І пішла.
Іде задумана.
Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане ґаздувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так і буде.
Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.
Їй здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.
Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.
Може, то Гриць?
Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нього не прибуває до неї. Він один ділить їх тайну, а ліс другий. Се не Гриць.
Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:
— Я тут! — А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: — «Тут!» — і більше нічого.
І знов іде.
Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а надслухуючи, притім щось ніби пошіптують.
«Грицю!»
«Ти, Грицю? — питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: — Я тут!»
Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчається, бо так він її любить, і пересвідчується, що вони на своїм місці, держаться добре.
Ні. Не Гриць.
З глибини лісу, ззаду, за нею висувається стареча білоголова постать страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.
Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та ось він кланяється, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала — і нараз станув. Вона перелякалася його. її перестрах перед ним змагається, хоча вона не була боязлива, — і вона се укриває. Та він помічає се і схиляється вдруге покірно перед нею.
— Не лякайся, доньцю, старого діда, — каже. — Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робить. Та добре, що ось тебетут подибав, — каже далі і блиснув якось з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.
— Чого б я лякалась? — питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові.
— Прийміть, добрий татку, за душі померші, — каже вона, покірно прохаючи, — та скажіть, будь ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?
— Ні, добра доньцю. Я сьогодні лиш здолу, з вашого села, — відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.
— А зібрали доста милостині в нашім селі? — питає Тетяна і усміхається насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.
— Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добреобдарили. Не дурнозвертався я до них; та і про що хотів я розвідатися —розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсь в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій — а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати — других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна чи ще прийду.
— Чому? — питає довірочно дівчина.
— Старість не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? — відповідає дід, а відтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
Та роздумуючи отак, він все боком дивиться на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзивається дід:
— Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива?
— Я донька вдовиці, — каже скромно, поважно Тетяна.
— Вдо-ви-ці? — ніби чудується дід.
— Вдовиці.
— А-га! — відповідає старець протяжно і знов мірить її оком. її, і її червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаються звільна в ухах за порушенням голови.
— А, — починає протяжно він далі, — коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я міг назад в своє село вернутись. Мене там ждуть, і мені спішно.
— Чому ні? — обзивається Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана — і підсуває брови, як все, коли чудується. Та чомусь її знов огортає перестрах перед старим.
— Так от скажи насамперед, — починає дід, — чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомільну паню, для бідних милостиву?
— Знаю, татку, знаю, — відказує на те запитання весело і довірочно Тетяна з щирістю.
— Що має на всю хату одну-одніську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу.
Тетяна спаленіла.
— Знаю, діду, знаю, — каже, уникаючи його гострого погляду, і усміхається. — Знаю їх обох. Та що тобі до них? До Іванихи Дубихи що?
— До старої, синку, ні. Мені до молодої діло, — відказує дід, — красної чарівниці, що зводить хлопців з розуму, та що — як кажуть — чорними бровами відьмує, червоним цвітом манить, а очима перемагає.
Тетяна розсміялася.
— Туркинею її звуть.
— Туркинею, діду, — повторила дівчина, а сама чим раз, то поважніє, від діда відлетіти б рада. — Що вам, татку, за діло до Туркині? Кажіть скоріше, — напирає нараз прямо, — бо мені квапно далі. Я іду до бідної, несу їй їстки, і вона жде мене.
— До бідної? — питає дід і приглядається недовірчиво молодій дівчині, а ще більше її червоним цвітам.
— До бідної.
— Тож нехай тебе пречиста благословить за твоє добре серце. Одного вже наділила, а другій ще несе. От добра ти і щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? — допитується знов і не спускає з неї ока.
— Се пусте, — відказує Тетяна нетерпляче. — Краще ви скажіть, що вам від Туркині треба, що, як вже кажуть, відбирає розум.
Дід зітхає, випростовуючись, та, ніби побачивши щось незвичайне над головою молодої дівчини, починає:
— Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.
— Хто просив? — питає Тетяна, а сама аж тремтить від чогось незнаного.
— Синьоока Настка.
— Не знаю її, — каже Тетяна і підсуває брови.
— Настка з Третівки, що має віддаватися, — відказує старий.
— За кого? — питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.
— Зараз, донько, не перебивай.